Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

Ясно, шо баба не жєлувала мені їди, а дбала за мою душю, аби я вже з маленького привикав і постом собі потрохи зароб’єв на царство небесне. Бо то зробити икіс гріх можна начєс, а відробити їго чимос добрим не так просто. Ну, може, просто, але тєжко й довго. Треба постити, молитиси, слухатиси старших, давати жебракам грошей чи солонини. А до нас рідко жебраки приході. Взимі точно нема. Хіба навесні перед Великоднем можут бути. Чєсом приїхают закарпатчєки. Кажут, шо в них затопило й нема шо їсти, ти й ході тут по хатах і просі. То люди їм так надавуют солонини, шо вни вже ледве несут.

Взимі оце хіба шо вуйко Юра прийшов, ти й то він не просит, а приносит. Він там мав у дипломаті не лиш єця, а шє всєкого. А з того, як він нікуда не пилуєси[7], видко, шо буде в нас лишєтиси на Світий Вечір. Певно, знов їго жінка від хати спровадила.

Вуйко з вуйнув не то шо би зачєста вадилиси, бо вуйко переважно їде дорогами, шос торгує ти й зароб’єє гроший. А як ненадовго приїхає, то привозит гроший, ти й тогди уже вадіси[8]. А як зважуютси фист, то вуйна вуйка вігонит з хати, бо він жийе у її хаті, він у зєтях.

Тогди вуйко Юра йде до баби або до вуйка Міхєйла. Туда йде, бо такі він з тої хати. Там він родивси. Але оженивси набік. Баба тоже жийе окремо, а в тій хаті лишивси наймолодший Міхєйло. Він не просто собі лишивси, бо їму дали хату, а лишивси з своєв старинев — татом Олексов ти й мамов Аннов, аби їх дотримувати до смерти. То вже мої предід і пребаба, але я їх не памнітаю, бо вни повмирали шє у вісімдісєтих, а я родивси аж у дииностому.

Але переважно вуйко Юра йде до баби, бо вуйко Міхєйло їго чєсом встидає.

— Ти шо, не ґазда в своїй хаті, шо тебе вігоні? — каже він братови Юрови.

І тогди вуйко Юра не має шо їму відповісти, бо видко, шо не є ґаздов, бо жиє на чюжім і не має права, хоть і несе в хату гроші. Але хто таке признає, шо він не ґазда? Тимой Юра нічьо не відповідав Міхєйлови.

Як Міхєйло був у настрої і клав на стіл півлітру, а вуйна Міхєйлиха шос ріхтувала їсти, то вечеряли ти й лігали спати, а рано Юра вертавси д’хаті миритиси. А як Міхєйло не мав настрою, то почєнав встидати брата. Юра цего не любив і переважно ходив до сестри Маріки, мої баби.

Баба николи не встидала вуйка, бо й так знала, шо їму тєжко на души.

Він, може би, й не мусів йти з хати, коли їго жінка нагонила. Силов вігнати не могла. Лиш казала, аби йшов гет. Але вуйко вже сам не хотів сидіти дома, коли жінка їла їму печінки, ти й ишов собі.

У нас дома шє є дідо Андрій, бабин чьоловік, але він тоже не встидає вуйка Юру, бо сам у зєтях. Хоть жиє не в тестевій хакі, бо збудував свою, але на тестевому ґрунті. Ти й навікь якби й на свому, то нічьо би не казав. Дідо в то не мішєєси. Хіба любит повіпитувати, шо сталоси, бо хоче собі всьо знати. Але не судит. Ото як я чюв у церькві, шо піп казав, шо не суди і не будеш сужений, то це икраз дідо цего фист дотримуєси. Певно, точно в него буде царство небесне.

Але таки точно не годен сказати, бо баба зачєста каже, шо дідо йей фист нервує. То шє треба добре порахувати, шо переважит: то, шо дідо нікого не судит, а чи то, шо дуже нервує бабу.

Але дідо добрий чьоловік. На мене ніколи не кричєт ти й не сваритси ни за шо. Але це бабу тоже трохи нервує. Шє як я колис був гет маленьким і мене самого в хаті не лишєли, то лишивси зо мнов дідо. Я собі шос гравси, а дідо чєтав казету. Дідо фист любит чєтати казети, слухати радію, дивитиси телевізор. А я шос гравси коло печі, ти й взєв тоту лопатку, шо нев спузу[9] зі спузарьки[10] вібираєси, але не спузу вібирав, а набрав грани з печи й вісипав на крісло. Грань файно світиласи, але недовго. Скоро почєла тахнути, але крісло почєло диміти. Дідо аж тогди вздрів і бігом вініс крісло надвір і стрєс з неї грань, але мені нічьо не казав. А як прийшла баба, то дуже вадиласи.

— Та ти так хату міг спалити, бахуре пустий! — казала баба мені, а я тогди в голос і на піч.

— А ти, старий, лиш в ту казету лупишси! — вже вадиласи з дідом. — Шо ти такий байдужий? Ніц не варт!

Баба зачєста казала, шо дідо байдужий і фист через це нервуваласи. Але шо ни дідо, ни баба не судили, то вуйко Юра прийшов до нас ти й видко, шо буде лишєтиси на Світий Вечір. Баба навіть нічьо їго не питає, бо вже й так знає. Ти й я знаю, лиш собі дивлюси з печі. Але їця жариного не хочю, бо хоть баба дбає за мою душю й пантрує, аби не їв скоромного, то моя мама аж так страшно не дбає. Коли я ходив до мами в кухню, то мама там жарила пампушки і я їх добре попоїв з кампотом. Лиш казала, аби бабі нічьо не казати, аби баба не нервуваласи. То я собі тихо вернувси в бабину хату, посунув на піч і чекаю, поки за мнов прийде Илько, аби ми йшли колідувати.

Илько — то мій первий брат. Він син маминої сестри. Їх хата мижи бабинов хатов і хатов вуйка Міхєйла. А хата моїх тата й мами трошки вишчи від бабиної хати. Тато з мамов спершу жили разом із дідом і бабов, але відтак поклали свою хату й перейшли туда, як уродивси мій брат Колюсь. Я тоже з ними перейшов, але зачєста в баби ночюю, бо тут є бірше[11] місця і вночє нихто не реве.

— Иди, Иванку, три мак! — Баба поклала на стіл макітру, і