Читати книгу - "Чаликушу"

Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.

Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.

Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».

Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:

— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..

Мені несила було все це слухати, я попросила в матері Джеміле пробачення, сказала, що зле почуваюся, й пішла.

Правда, перед цим стара мати показала мені дочку, яка стояла в колі моїх колег, і промовила:

Вчительки дають настанови Джеміле. Ви, панно, теж порадьте їй…

Я усміхнулася й погодилася виконати це просте бажання. Ми стали з Джеміле ледь осторонь, і я сказала:

— Джеміле, мати просила, щоб я, як твоя вчителька, що-небудь порадила тобі. Та що… Найліпшу раду дало тобі серце. Я хочу сказати тільки ось що… Дитино моя… Якщо перед тим, як прийде твій наречений, хтось скаже, що тебе на вулиці чекає незнайома жінка й хоче поговорити з тобою віч-на-віч, не слухай нікого, тікай від тієї жінки, сховай свою голову на дужих грудях лейтенанта. Гляди ж…

Як же тільки здивувалася Джеміле! Та й не диво. Навіть я сама дивуюся й питаю себе, який зміст ховали ті слова. Питаю, ніби сама почула їх від когось іншого.

27 серпня

Сьогодні увечері в нашому садку було весело. Ми з Мунісе запросили на вечерю Хаджі-калфу. Я жартома якось купила кілька червоненьких паперових ліхтариків, а потім ми взяли та почіпляли їх на гілочках тоненького мигдалевого дерева, якраз над столом. Хаджі-калфа аж вигукнув захоплено:

— Гей, та це ж не вечеря, а свято Десятого липня [78].

Я усміхнулася:

— Сьогоднішній вечір — це моє Десяте липня…

Так, сьогодні свято мого звільнення. Якраз рік тому Чаликушу вирвалася з клітки. Рік — це триста шістдесят п’ять днів. Як багато!

На початку вечора я була весела, весь час сміялася, жартувала, та ще так, що мадам із Самат’ї заливалася з реготу. Повненький видочок Гайкануш сяяв радістю й зробився такого самого кольору, як мої ліхтарики. Хаджі-калфа ж приплескував себе по колінах і теж сміявся не вгаваючи.

— Дочко, чи в тобі сьогодні шайтаненя сидить, га? — питав він час від часу.

До пізньої години балакали ми, коли ж настав час прощатися, я подарувала Гайкануш і Мірату по червоненькому ліхтарику.

Мунісе так набігалася за цілий день, що куняла вже й за столом. Я поклала її спати, а сама лишилася в саду.

Була дивна ніч. По хатах вже погасли вогні. На тлі зоряного неба бовваніла чорна, страшна, горбата гора. Я притиснулася руками й лобом до холодної сітчатої огорожі. Довкола тихо, тільки внизу в яру ледь чутно хлюпоче річечка. Там вона не висихає навіть у спеку. У воді відбивався краєчок зоряного неба.

Ось уже догоріли в ліхтариках свічки. Я відчувала, як разом з тим згасанням щезає з мого серця радість. Мою душу поглинув суцільний морок.

Я перебрала в голові всі світлі й чорні дні минулого року. Як давно було все це! Боже, як давно!

У мене дуже тіло. Воно знесе і холод, і злигодні… Знесе без нарікань. Може, я проживу ще сорок, може, навіть п’ятдесят років. І може, й тоді мені доведеться святкувати сумну річницю цієї сумної перемоги. Боже, яке довге життя! Який довгий цей шлях!

Може, у мене тоді не буде вже навіть Мунісе. Я стану сивою. А сподіватимуся, терпляче сподіватимуся. Гаразд, я згодна й на це. Тільки нащо? Чого я сподіваюся? Протягом року я кілька разів не могла стриматись — й плакала. Та ще ніколи мої сльози не були такі гіркі, як сьогодні. Цієї ночі вони обпалювали моє обличчя, мов гарячий свинець. Бо тоді плакали тільки очі, а зараз ридає серце.

1 жовтня

Вже тиждень, як почалися уроки. Майже всі наші вчительки повернулися в Б., навіть Васфіє, котра будь-що хотіла лишитися в Стамбулі. Так і не знайшла бідна роботи в столиці. А Незіге поталанило. Якось у п’ятницю зустрівся їм на березі Золотого Рогу молодий офіцер, котрий провів їх аж до Фатіха. Чоловікам завжди більше подобалася Васфіє. Цього разу було те саме. Офіцер призначив їй у якомусь парку побачення, та, мов на зло, того дня до неї прийшли гості. Васфіє не хотіла обманювати офіцера й попросила подругу;

— Незіге, піди, любцю, перепроси за мене й домовся на інший день.

Незіге увечері прийшла, але сказала, що не бачила офіцера. Тільки щось з нею діялося… За кілька ж днів стало ясно, що Незіге того вечора полонила юного офіцера, і вони за тиждень одружилися.

Васфіє тяжко страждала. їй було тяжко, що ошукала її вірна подруга. Разом з тим вона журилася ще й тому, що тепер теж сама-самісінька. Вона часто каже мені, зітхаючи:

Гай-гай, Феріде-ханим, якими подругами могли б ми бути з вами! Дуже жаль… Ви славна й весела, та бракує вам смаку до життя…

Школа здається мені пташиним гніздом. Скільки там веселої втіхи, коли повилуплюються пташенята.

Кілька днів тому пройшла велика злива з громом і блискавицею. Вона забрала з моєї душі передчасну втому і навіяну палючим спокійним літом тугу. Мені вже легше! Я весела!

17 жовтня

Вже десять днів періщить дощ. Він побив останні квіти, які весною разом зі мною так тішилися сонцем. Тоді їхні прозорі стеблинки тягнулися до світла, поволі набиралися життєдайним соком, а тепер вони тремтять в саду, щуляться, наче хочуть сказати цьому безугавному дощу: «Годі! Облиш-но, доволі…»

Такий самий нещасний вигляд мала, мабуть, і я, коли поверталася увечері зі школи. Я змокла до нитки. Чар-шаф лип до тіла, запинальце — до лиця. Перехожі позирали на мене й посміхалися.

Вдома мене зустріла Мунісе, якась бліда-бліда. її вигляд налякав мене. Чи не застудилася? Силоміць поклала її в ліжко