Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Марк теж напружився, але, здається, намагався приховати це.

— Віро…

— Ні, — вона підняла руку, зупиняючи його. — Я не хочу сидіти тут і слухати ці безглузді натяки.

Вона кинула останній погляд на Вадима, але той нічого не сказав.

Просто дивився на неї так, ніби вже знав, що вона піде.

І це дратувало ще більше.

Віра розвернулася і вийшла з кав’ярні, залишаючи їх удвох.

І вперше вона справді боялася, що буде далі.

Віра рішуче вийшла з кав’ярні, відчуваючи, як її серце все ще гупає в грудях.

Дурня якась.

Але вона знала, що зараз там, за її спиною, залишилися двоє чоловіків, яким є що сказати один одному.

І їй не хотілося бути свідком цієї розмови.

Двері кав’ярні повільно зачинилися, залишаючи Марка і Вадима наодинці.

На мить запанувала незручна тиша.

Марк повільно провів пальцем по краю чашки, ніби зважуючи слова.

Потім підняв погляд і, більше не ховаючись за жартами, холодно запитав:

— Що ти тут робиш, Вадиме?

Вадим спокійно ковтнув каву, не зводячи очей із темної рідини в чашці.

— П’ю каву.

Марк злегка стиснув щелепу, його пальці на столі напружилися.

— А якщо серйозно?

Вадим підняв погляд, і на його обличчі не було ані усмішки, ані емоцій.

— Я завжди серйозний.

Марк іронічно хмикнув, але його очі залишалися холодними.

— Давай без цього.

Вадим нарешті поставив чашку і схрестив руки на грудях.

— Тоді уточни, Марку. Тебе цікавить, що я тут роблю зараз? Чи що я роблю тут загалом?

— Обидва варіанти.

— Я повернувся додому.

— І одразу ж опинився поруч із Вірою?

Тиша.

Вадим не збирався поспішати з відповіддю, чим ще більше дратував Марка.

— Це випадковість, — нарешті промовив він.

Марк посміхнувся — сухо, майже презирливо.

— Знаєш, я не дуже вірю у випадковості.

Вадим кивнув, ніби визнаючи цей факт.

— І даремно. Деякі речі трапляються незалежно від наших бажань.

— Наприклад?

Вадим витримав паузу, потім повільно відповів:

— Наприклад, те, що тобі це не подобається.

Марк стиснув кулак на коліні.

Бо Вадим знову сказав голу правду, не прикрашаючи її жартами.

Марк повільно відставив чашку, схрестивши руки на грудях, і глянув на Вадима так, ніби тільки зараз вирішив припинити цю гру.

— Я дещо пригадав, — промовив він розважливим тоном, нахиляючись трохи вперед. — Чотири роки тому, ти ж був у місті?

Вадим не повів і бровою, але його спокійна поза стала ще стриманішою.

— Був.

— І ти тоді… зник, правда ж?

— Так.

— Цікаво, — Марк ніби невимушено обернув ложечку в пальцях, але його очі уважно ловили найменшу реакцію Вадима. — Бо тоді я бачив тебе.

Вадим не моргнув, але щось у його погляді змінилося.

— І?

Марк задумливо всміхнувся.

— Я бачив тебе з Вірою.

Вадим повільно перевів на нього погляд, але залишався таким же холоднокровним.

— Що ж, Марку, вітаю. Ти побачив очевидне.

Марк відкинувся на спинку стільця, склавши руки за головою.

— Так ось що цікаво. Я жодного разу про це нікому не сказав.

— Чому?

— Бо тоді це мені не було потрібно.

Тиша.

Вадим повільно поставив чашку на стіл, ніби аналізуючи почуте.

— А тепер стало потрібно?

Марк нахилив голову, дивлячись на нього ще уважніше.

— Скажімо так… Мені стало цікаво, чому ти раптом повернувся і вирішив підібратися ближче.

— А ти вважаєш, що це проблема?

Марк ледь помітно всміхнувся.

— Поки що — питання. Але ми ж знаємо, як швидко питання можуть стати проблемами, правда ж?

Напруга між ними стала майже відчутною.

Вони обидва розуміли, що ця розмова — тільки початок.

Марк змінив позу, трохи нахилившись уперед, і тепер його голос став більш напористим, жорсткішим.

— Давай без цих ігор, Вадиме.

Вадим спокійно дивився на нього, навіть не намагаючись заперечувати.

— І про що саме ми говоримо?

— Про те, що я не маю наміру відступати.

Тиша.

Вадим ледь помітно звів брову.

— Це звучить так, ніби ти воюєш.

— А ти хіба ні?

Очі Вадима блищали холодним розумінням.

— Якщо ти натякаєш на Віру, — він зробив паузу, оцінюючи Марка, — то вона не приз.

— Але і не твоя, — Марк усміхнувся, але його усмішка була позбавлена легкості.

Вадим нічого не відповів, але його пальці ледь відстукали по столу.

— Дивись, Вадиме, — Марк тепер говорив повільно, ніби пояснював щось очевидне. — Я міг би сказати, що знаю Віру краще, ніж ти.

— Це неправда.

Марк не здивувався такій реакції, лише хмикнув.

— Але я знаю її теперішню.

Вадим примружився, але зберігав незворушний вигляд.

— Думаєш, цього достатньо?

— Достатньо для того, щоб зрозуміти: минуле — це минуле, Вадиме.

Вадим ледь помітно всміхнувся, але в його очах не було жодної радості.

— У тебе багато впевненості.

— Я просто не звик втрачати те, що хочу, — Марк відкинувся на спинку стільця, дивлячись на Вадима так, ніби кидав виклик.

Напруга між ними стала густою, як гроза перед зливою.

І обидва розуміли: цей конфлікт ще не закінчився.

Вадим спокійно витримав погляд Марка, не дозволяючи йому зачепити себе цими словами.

— Ти завжди сприймаєш людей як те, що можна «отримати» чи «втратити»?

Марк злегка нахилив голову, в його усмішці з’явилася насмішка.

— Ні. Але коли людина вагається, завжди є той, хто покаже їй правильний вибір.

Вадим ледь помітно зітхнув, поглянувши убік, ніби оцінював ситуацію з іншого боку.

— Правильний для кого? Для тебе?

— Для всіх, — Марк відкинувся на спинку стільця, не зводячи з нього очей.

Вадим не відповів одразу, просто взяв чашку і зробив невеликий ковток кави.