Читати книгу - "Леді Африка"

— Здається, ви втрапили в халепу.

— Я так просто не здамся.

— Ви, певно, знаєтеся на двигунах.

— Не так щоб дуже, але я вчуся. Цей двигун просто перевіряє серйозність моїх намірів.

— Не думаю, що мені вистачило б терпіння на все це.

— А вам ніколи не здається, що й він вас випробовує?

Чоловік вказав на Пегаса.

Я розсміялася, спустилася із сідла, взяла коня за віжки.

— Ми випробовуємо одне одного, — погодилась я. — Але це більш природно. Люди й коні жили поряд багато століть. Іноді я думаю, що колись усі автомобілі зламаються і їх покинуть, ми бачитимемо їхні кістяки на узбіччях доріг.

— Ви чудово змалювали картину, але передбачаю, що все буде якраз навпаки. Час авто попереду. Нині лише початок. Люди хочуть рухатися швидше й почуватися вільніше.

— Швидкості Пегаса для мене досить, красно дякую.

Він усміхнувся.

— Пегаса? Впевнений, що він дуже швидкий, але якщо ви колись сядете в аероплан — заберете свої слова назад і, можливо, віддасте йому своє серце.

Я згадала Деніса, Джейсі та Майю і їхню жваву розмову про польоти. Зараз у небі над нами не було нічого, навіть хмар.

— А на що це схоже?

— Це як звільнення від давніх пут. Там немає жодних перешкод — нічого, здатного зупинити вічний рух. Уся Африка відкривається мов на долоні. Нічого не тягне тебе назад, ніщо не може затримати.

— Впізнаю у вас поета.

— Насправді я фермер, — він усміхнувся. — Маю невеличку ділянку землі біля Елдама. А ви чим займаєтеся?

Коли я відповіла, ми відразу зрозуміли, хто є хто. Він був тим самим тіньовим партнером Джеррі — Томом Кемпбеллом Блеком, співвласником Барона.

— У вас чудовий кінь, — сказала я. — Можу побитися об заклад, що він отримає в липні якусь винагороду. Тоді ви зможете придбати аероплан.

— Ловлю вас на слові.

Він знову схилився над двигуном і заходився щось у ньому лагодити.

— Притримайте коня — зараз загурчить.

Мотор довго хрипів, потім разів із шість стрельнув і нарешті ожив. Я спостерігала за тим, як Том опускає капот і складає свої інструменти в багажник, а Пегас тим часом тупцював у мене за спиною. Він змерз. І я також.

— Хай щастить! — гукнула крізь ревіння мотора, й ми помахали одне одному.

Кілька місяців моєї роботи в Моло обернулися для мене несподіванкою. У дверях стайні «Вестерленд» заіржавів шарнір, і Мелтон Пай вночі злякалася його вереску. Все скінчилося тим, що кобила заплуталася ногами в дроті огорожі й глибоко подряпала не лише їх, але й живіт. Та рани були не настільки страшні, як рахунок від ветеринара. Джордж і Віола розлютилися й звинуватили в усьому мене.

— Невже іржавий шарнір — це мій клопіт? — запитувала я, коли одного вечора ці двоє у своїй бібліотеці в «Інґлвуді» накинулися на мене.

— Ти мала про неї подбати! — не вгавав Джордж. — Ти мусила передбачити все.

Я подивилась на Джеррі, сподіваючись на його підтримку, але він лише глибше втиснувся в крісло; помітно почервоніла шия під його підстриженою борідкою.

— Напевне, ти могла б сплатити половину рахунку, Берил, — нарешті запропонував він.

— Чим? Я живу в злиднях, Джеррі. І ти це знаєш. І до того ж, чому я маю сплачувати за догляд? Це справа власника. Я ж, певно, не отримаю і пенні з її виграшу.

— Вона ще нічого не виграла, — різко кинула Віола.

— Ви не дали мені часу.

— Не розумію, чому ми маємо ризикувати, — мовив Джордж і схрестив руки на череві, обтягнутому жилетом.

Отже, питання було вирішено не на мою користь. Я мала якось їм заплатити, а на додачу Карсдейл-Лаки звільняли мене. Мені дали тиждень на те, щоб знайти житло й полишити їхню землю. Цієї ночі я повернулася до своєї холодної хатини з відчуттям незаслуженої кривди. Джеррі запевняв, що не забере в мене Барона, але я мусила знайти ще коней для тренування і житло хоча б до часу перегонів. До пізньої ночі я сиділа над своїм записником, міркуючи, де знайти гроші за Мелтон Пай. І раптом почула чиїсь кроки біля хатини. Двері не замикалися на засувку, і я завмерла. Може, це Джордж Карсдейл-Лак прийшов по гроші? Або Джок передумав давати розлучення? Серце ладне було вистрибнути з грудей.

— Ґоді?[32] — озвався чоловічий голос з вулиці.

— Карібу[33], — відповіла я і підійшла до дверей, досі не впізнаючи голосу.

А коли відчинила, побачила високого мускулястого воїна в щука, зібганому на плечі. Вигнутий меч хилитався в шкіряних піхвах біля його вузьких стегон. Голова була гладенько виголена, лише груба коса тягнулася вздовж черепа від потилиці. Очі в нього були такі бездонно чорні, що ледь я глянула в них, відчула, що зараз заплачу. Арап Рута знайшов мене. Він знайшов мене навіть тут.

Я глянула на його голі ноги в плетених сандалях, на запорошені пилом литки. Він ішов від Нджоро — за мною, мов за випущеною десь поряд стрілою. Хоч яка величезна Кенія, в ній надзвичайно складно зникнути, навіть якщо дуже захотіти. Нас було так мало, що наші сліди нагадували димові сигнали. Те, що Рута мене знайшов, не було несподіванкою, але його бажання це зробити виявилося дивом для мене. Я думала, що він давно про все забув.

— Я так рада тебе бачити, Руто. У тебе чудовий вигляд. Як твоя сім’я?

— На худобу вдома напала якась хвороба, — він ступнув у нерівне коло світла від мого ліхтаря. — Багатьом майже нічого їсти.

— Який жах! Я можу чимось допомогти?

— Усе змінилося. Нема ніякої роботи. Я думав, може, в тебе є щось для мене.

Він був гордим навіть у дитинстві; гадаю, зараз — навіть більше. Уявляю, як важко було йому прийти просити мене про послугу.

— Ти мій найдавніший друг, Руто. Я зроблю все, щоб тобі допомогти, але не знаю, чи є зараз робота.

Він пильно глянув на мене.

— Твоєму батькові подобалось, як я працюю у стайнях. Я не забув, чого там навчився, і досі добре тримаюсь у сідлі. Колись я міг втриматися на будь-якому коні.

— Так, я пам’ятаю. Ти зайдеш?

Він кивнув, змахнув пил зі своїх ніг та