Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Добрий стіл і гарні наливки розслабили людей, та недовгим був той час гостювання: день короткий, дорога довга — час, час повертатися.

— Пані Анно, чи можу я попрощатися з Гертрудою наодинці? — тихо попросив Щенсний. Мати перевела погляд на батька — той махнув рукою.

— Та чого вже там… Раніше б дозволу питав… Ідіть… Пане Каролю, ну ж бо, наливайте ще по одній.

— О-о-о, пане Якубе… А чи не буде з нами, як у тій історії. — Сіраковський був у гуморі. — П’яний іде через ліс. Його хитнуло, і він врізається в дерево: «Вибачте, будь ласка». Іде далі — через хвилину врізається в нове дерево: «В-вибач-чте, я не хотів». І так іще кілька разів. Нарешті сідає на землю й каже: «Мені краще почекати, поки цей натовп перейде…»

— Так, давайте ще по одній — до Кристинополя натовп дуже великий. — Настрій Якуба поступово теж покращувався.

— Гертрудо, зіронько моя, ти щаслива? — ніжно пригорнув до себе майбутню дружину юнак.

— Хіба я можу бути нещасливою поруч зі Щенсним? — щиро всміхалася Гертруда. — Нам обов’язково буде добре — усім трьом… А що б було, якби дізналися твої батьки? — тривожно глянула на юнака.

— Не будемо сьогодні думати про це, — ніжно стиснув в обіймах наречену, — ми можемо вже поцілуватися…

З кожним дотиком і поцілунком Потоцький розумів: так, вона для нього: той темперамент і той ритм підходив обом — їхні тіла в обіймах співали в унісон, створюючи чарівну гаму відчуттів, а очі промовляли про взаємне пристрасне бажання. Та ні, ні — тепер вони вже будуть розважливіші й спокійніші у своїх стосунках. Уже недовго чекати — лише місяць.

— Ти знаєш, Щенсний, ми з тобою як закохані в тій великодній виставі, у якій ти грав. Як вона там?..

— «Демофонт», моя зіронько…

— Там такі гарні слова ще були… Згадай їх для мене, — м’яко попросила дівчина.

— Зараз, дай згадаю… Ось: «Хай квітка кохання таємно цвіте, ми станемо сильні — Божа воля на те… Лиш витримка часом — і зло пропаде. Прекрасна Гертрудо, ти — сонце моє!»

— І ти, коханий, моє сонце й місяць. А ще наші зорі скоро стануть одна біля одної… А згодом янголи запалять свічечку на небі й для нашої дитинки, — поклала руку Щенсного на свій тугий живіт Гертруда.

— Скільки то вже є? — схвильований Щенсний відчував через плаття нове життя.

— Та вже чотири місяці; ще не видно, та на день весілля вже буде й помітно…

— Не переживай, квітко моя! Вагітна наречена — це добре, дуже добре…

— Чим же добре? — зніяковіла Гертруда.

— Тим, що дівчина може мати діти, — розважливо научав Щенсний.

Гертруда пирхнула:

— А що, колись хтось їх не мав?

— Так, сонце моє. Мій батько в першому шлюбі не мав дітей: єдиний хлопчик помер маленьким, а вперше став батьком, коли мав далеко за сорок… А великий рід Радзівіллів, польсько-литовських князів, згас через те, що не було дітей. І кому те їхнє багатство стало потрібне? Нікому, звісно… Ти трошки потерпиш оту невизначеність, добре? А далі в нас буде все гаразд, як у «Демофонті», обіцяю…

В обіймах великого Щенсного тендітній Гертруді було тепло й затишно — вона вірила йому, безмежно вірила… Як і великому й мудрому Метастазіо, що написав таку життєву п’єсу. У них зі Щенсним буде все так, як описано в книзі. Книги не брешуть ніколи, ні… Та не знала бідолашна Гертруда, що не всі читають книги. І далеко не всі за ними живуть. Одні використовують їх для пошуку ідеалів, а інші — для розпалювання пічки…

— Ну що там, сину, зібрав податки? — зустрів Щенсного батько.

— Так, тату, звісно. Уже нема потреби посилати Домбровського з гайдуками.

— От і добре. А в нас приємна новина з’явилася, поки ти їздив, — помахав батько конвертом.

Хоч у Щенсного останнім часом від слів «новина» й «лист» одразу спазмувало в животі, та все ж він зміг доволі радісно видушити із себе запитання:

— І що на нас чекає?

— Нарешті визначилися з датою офіційних заручин нашої Пелагеї Терези й Міхала Єжи Вандаліна Мнішека. Зійшлися на тому, що то буде якраз після Різдва, 28 грудня. А там десь за місяць — на початку лютого — відгуляємо й весілля. А далі на черзі ти з Жозефіною.

У Щенсного похололо всередині: «Ні… Тільки не 28 грудня… Тоді ж моє, моє вінчання… Боже, що ж робити…»

— Ти чого посмутнів, Щенсний? Ще трохи попостиш — більше хіті до тієї справи матимеш. Он, я вже майже півроку постую, і нічого — тримаюся. На довше тебе вистачить потім. А ні, то випишемо тобі якусь хвойду зі Львова — як?.. — Старий Потоцький навчав сина чоловічої витримки.

— Та витримаю без хвойди…

— От і добре, — поплескав сина по плечу.

Після того, як поховали Каролінку в одному із закутків великого саду, Карлічек втратив сон. Він не вірив більше ні в людську, а ні в Божу доброту. Бог проявив садизм, випустивши його й Каролінку у світ ліліпутами, а ті, хто були створені за правильною, Божою подобою, продовжили Його справу: мучили маленьких і слабких від народження. Серце Карлічека поступово ставало камінним, а може, просто людським. З часом він усе більше хотів віддати те, що отримав, і до цього його підштовхували спогади того чорного дня, коли він втратив одночасно двох близьких людей. Він більше не боявся нікого й нічого, і в зболеній душі було місце лише для одного — чорного бажання помсти, такої, яка б зробила боляче тим, хто навіть не пам’ятав, як розтоптав його на дорозі життя. Карлічек не знав ще як, але знав напевно: він помститься. Чоловік навчився непомітно прошмигувати в покої Анни Ельжбети й там — чи під ліжком, чи за шторою — довго-довго потай сидів, просто спостерігаючи й збираючи інформацію. Карлічек відчував: скоро, скоро момент помсти настане…

З грудневими холодами всі поспішили ближче до теплих господ. Повернувся після далеких роз’їздів і полковник Олександр Домбровський з військом. Зима — то тільки для Суворова час воювати, а всі правильні військові воюють, коли трохи тепліше. Он, навіть ґудзики не витримують холодів: виготовлені з олова, за температури, близької до мінус тридцяти, вони тріскалися й розсипалися на металевий пил. А який із тебе вояка, коли вся одежа розхристана? Цілі армії здавалися без єдиного пострілу після сильного морозу — він ставав найвидатнішим полководцем. Тож перечекати