Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Наполовину голий сосново-дубовий ліс зустрів кристинопільських гостей мерзлякуватою тишею. Карета зі скрипом перекочувалася на вибоїнах, вимитих затяжними осінніми дощами. Жовто-коричневий килим опалого листя був далеким нагадуванням про ті щасливі й безтурботні дні літа — літа кохання Щенсного. Коли Станіслав дивився у вікно, йому починало видаватися все те напівправдивою, дуже далекою, аж до забуття, казкою. Продовження казки ризикувало плавно перейти в драму з більшою кількістю учасників, і Щенсного те дурне передчуття сильно гнітило. Кароль раз у раз кидав погляди на свого пана й товариша, та не наважувався порушити його думки.

— Щенсний, ти мене бачиш? Я тут, із тобою, — нарешті наважився матеріалізуватися перед товаришем. Потоцький стріпнув головою й сконцентрував розсіяний доти погляд.

— Так, Каролю. І я дуже радий, що ти тут зі мною. Одному важко все те витримати.

— То я так розумію, що нині буду на заручинах? Поїм, поп’ю, погуляю, поговорю, а ще й, може, потанцюю — повна попа, все на «по»…

— Ти то добре підмітив: повна по… — сумно погодився Щенсний.

— Ну а наміри в тебе щодо одруження які? Упевнений у тому, що збираєшся зробити?

— Та тверді в мене наміри, Каролю…

— То чого ти, пане-товаришу, такий смутний? Наміри в тебе тверді, як у молодого хлопа яйця, та й сам ти молодий хлоп, а нині ще й просто молодий… Тішся життям, друже! — вселяв упевненість у Щенсного Сіраковський.

— Ти знаєш, Каролю, мені б дуже не хотілося образити своїх батьків. Але, здається, інакше ніяк не вийде.

— Отут я тебе вже нічим не втішу, бо в тому й мене нехай би хтось утішив… Та так: шила в мішку не втаїш — коли-небудь усе це й вилізе. І рай ні для тебе, ні для мене точно в той день не буде світити, — посерйознішав Кароль.

— Я от усе думаю: а чи є якийсь інший вихід із цієї ситуації? І так, і сяк думаю й не бачу ніякого, окрім того, що вибрав. Не дали б мені з нею одружитися, і все тут. Ніби все для мене: і землі, і люди, і гроші — а я, я сам не належу собі… Просте рішення, яке зробить мене щасливим, придавлене купою того добра.

— А що ж ти хотів: усе має свою ціну. І ти не Бог, щоб робити, що заманеться.

— А хто я, Каролю? Та ж ніби створений за образом і подобою Бога. Чи в мене бог — багатство, а я — за його подобою?

— А ти сам як себе бачиш?

— Що ти маєш на увазі, Каролю?

— Я про те, що з милим, кажуть, і в хатці з лободи рай. От ти готовий бути з нею в хатці з лободи й зовсім без багатства?

Щенсний задумався.

— Щоб знати, потрібно спробувати. А я не знаю. Я ніколи не був, як оті дві голі жінки, пам’ятаєш, в одязі з плетеної трави. І не впевнений, що зміг би.

— Ну от ти й відповів, друже. Тож усе мусить бути так, а не інак, — завершив Кароль.

Сіро-брудне Сушно зустріло їх настороженою тишею. Зі змішаними почуттями переступав поріг дому Гертруди майбутній зять Коморовських: не було тієї радості, яка б підносила до небес, а навпаки — наче дві гирі висіли на ногах, а одна ще й обтяжувала серце. У великій кімнаті на нього вже чекали: зовсім холодно й сухо привітався Якуб, стримано всміхнулася Анна, лише Гертруда в красивому світлому платті світилася від радості й щастя. Вивчав молодого панича і отець Длужнєвський — він був посвячений у таємницю майбутнього одруження; трохи поодаль сидів незнайомий пан середнього віку.

— Знайомтеся: це Тадеуш Маньковський, адвокат і наш далекий родич, він допоміг нам в укладанні шлюбної угоди, — вніс ясність Якуб, і, зітхнувши, продовжив: — Маємо трохи зіпсутий тією таємничістю взагалі-то дуже святковий момент, що передує одруженню нашої найстаршої доньки, але вже як є… Ну, прошу вас до слова, пане Потоцький.

Станіслав Щенсний став на коліно перед Гертрудою.

— Панно мого серця, люба Гертрудо! Прошу вас отут, у присутності ваших батьків і свідків, стати моєю дружиною. На знак моїх намірів прийміть оцей перстень. — Юнак вийняв каблучку з неймовірно красивим синім каменем і, поцілувавши їй руку, поклав на долоню дівчини. Лиця присутніх посвітлішали.

— Я згодна, — щиро й просто відповіла Гертруда, і обоє молодих стали поруч. Анна на мить забула оті чорні моменти й відкрито замилувалася гарною парою. — Мамо і тату, благословіть нас. — Сині очі Гертруди сяяли щастям.

Анна з іконою перехрестила майбутніх молодят, те саме зробив Якуб.

— Шкода, що нема благословення від твоїх батьків, — здушено від хвилювання мовив Коморовський, звертаючись до майбутнього зятя, — та маємо надію, що приймуть вони з часом нашу дитину як свою… і що ти, Щенсний, знаєш, що робиш…

Потоцький кивнув, ховаючи погляд. Відчуття незручності сиділо всередині нього, і Станіслав розумів, що причина у вагітності Гертруди. Якби не дитя… Якби знаття наперед, що все отак може обернутися… Щенсний уже не був упевнений, чи хотів би він, щоб усе повторилося так, як вийшло. Оті душевні муки протягом останніх двох місяців концентрованою кислотою капали на, здавалося б, міцні узи прив’язаності до Гертруди, і, нарешті, уже майже переплавили їх. Сьогоднішні заручини трималися навіть не на отих колишніх почуттях, а на добре втовкмачених із дитинства поняттях про порядність і обов’язок честі.

— Прошу панство до підписання угоди, — подав голос Тадеуш Маньковський. — Отже, читаю: «Пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький, народжений 20 лютого 1750 року, син Франца Салезія й Анни Ельжбети Потоцьких, заручений із Гертрудою-Христиною Коморовською, народженою 18 серпня 1754 року, донькою…»

Сіраковський із жалем дивився на Гертруду: «Могла б ти бути моєю… Шкода… Як тобі, напевно, боляче на душі від тієї ситуації… А гарна яка… яка ж усе-таки гарна…»

— «…Батьки панни Гертруди Коморовської віддають за донькою посаг у розмірі сто тисяч злотих», — продовжував далі адвокат.

«Нічого собі посаг — половина річного прибутку Потоцьких», — подумав Кароль.

— «…Сторони погоджують дату шлюбу — 28 грудня 1770 року. Він проходитиме без обов’язкового оголошення про заручини, на яке отримане звільнення від голови духовного суду Хелмської консисторії. Місцем вінчання стане греко-католицька церква села Нестаничі, обряд проводитиме отець Длужнєвський», — закінчив читання шлюбної угоди Тадеуш Маньковський, і всі скріпили її своїми підписами.

— Прошу панство до столу. — Анна Коморовська була щаслива: цей документ був дуже, дуже важливим, і в разі навіть якогось сумного трафунку з нареченим наполовину зменшував вагу осуду її доньки.