Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

суду католицької церкви в м. Хелм отця Мельхіора Кохановського прохання про звільнення від оголошення про заручини. Воно є з моїм гінцем. Якщо ви будете ласкаві пристати на ту пропозицію, то прошу підписатися під зверненням, і мій гінець якомога швидше доправить прохання за призначенням. Наступним кроком стануть наші заручини. Запевняю вас у великій повазі й обіцяю дотримати даного слова. З повагою пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький». — Якуб здивовано дивився то на жінок, то на листа: — Це… оце — що то таке?.. Та він що, якусь хвойду бере, чи що?.. Може, він ще й уночі вінчатися схоче? Та то є така образа, після якої варто в писок дати й на шаблях дуель зробити… Ні, так не буде… не буде того знущання з моєї доньки й мене… Де той засраний гінець, нех котиться до дідька в пекло… — рушив розлючений Коморовський до дверей.

— Якубе, ні, стій! — гукнула жінка. — Стій, прошу тебе, щось мушу тобі сказати… Дуже, дуже важливе.

Коморовський сповільнився, глянув на дружину.

— Ну, кажи…

Анна сіла на стілець, глянула на перелякану Гертруду.

— На, доню, Йозефа, віднеси його в ліжко. — Дочекалася виходу дітей. — Якубе… Обіцяй мені, що ти не піднімеш руку ні на мене, ні на Гертруду.

— На тебе? Колись що, таке було? Звичайно, ні. — Чим далі, тим більше Якуб не розумів, що то діється сьогодні.

Анна важко зітхнула й сказала:

— Я розумію, що то стане для тебе страшною новиною… Та я вже її пережила й змирилася. Мусимо рятувати ситуацію й на все згоджуватися, хоч як це не принизливо… Гертруда вагітна…

Чоловік закляк із виразом страшного нерозуміння на обличчі, водив очима по кімнаті, наче побачив щось страшне й незвичне.

— Та я йому… та я йому яйця відріжу! — вибухнув умить зі страшною силою. — То він мою дитину, бик двадцятирічний, споганив!

— Якубе, стишся! Діти почують! — підвищила голос дружина.

— Діти?! Та то вже не діти, раз самі роблять діти! Гертрудо! Де, де вона?! — рвонув до дверей.

Анна спритно випередила його й у дверях перегородила шлях чоловікові.

— Ні, Якубе, ні. Ти обіцяв, стримайся. Не все так погано, почекай… — Анна втихомирювала збудженого чоловіка, як тільки могла.

Якуб спинився, і за мить уся ота лють укупі з нечуваним приниженням трансформувалися в сильний вибух плачу.

Дружина заспокоювала його, тримаючи в обіймах. Згодом здатність мислити повернулася до чоловіка, він глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, сів і обхопив голову руками.

— То що будемо робити, Анно? Скільки живу, а за випадки такого страшного сорому ще жодного разу не чув…

— Будемо робити те, що маємо: підписуємо звернення до хелмського духовного судді й ідемо до заручин і весілля. Без вибриків гонору йдемо, Якубе. Тихо й спокійно. Бачиш, не цурається ні Гертруди, ні своєї дитини — то вже добре. Зрозуміло, що батькам його то не сподобається. Але якби син у нас був, а в них — вагітна донька, то я б на них хотіла подивитися… Тоді їм усе сподобалося б…

Франц Салезій сидів, обхопивши голову руками, глибоке розчарування стояло в очах. «Усе… пропав я…» — подумав Станіслав Щенсний, і щось колюче стрельнуло в живіт і стягнуло його тривожним болем. Хлопець нерішуче зупинився перед батьком, старий глянув на нього й мовчки простягнув аркуш паперу.

З внутрішнім тремтінням Щенсний пробіг очима по написаному, і йому полегшало.

— Що це означає, тату, отой акт детронізації короля?

— Дурні вони, от що то означає… Посягнули на те, щоб монарха з трону звалити… Та хто вас після того підтримувати з європейських держав буде? Що, ті монархи, які теж завдяки вашому прикладу полетіти можуть? Це перший крок до того, щоб нас розтерзали й з’їли. І навіть не вдавилися… Світ не знає іншого правління, окрім монаршого. Раз ми скидаємо короля — значить, у нас безвладдя. А безвладдя — це… безкраїння, бездержав’я, це безпольщів’я, якщо можна так сказати. І вже ми як ласий шмат сала для сусідніх котів.

— Але ми, тату, не будемо з тобою Росії вклонятися?

Старий повільно й задумано видав:

— Я то вже точно їй не вклонюся. Дасть Бог, мої очі закриються швидше, аніж то настане. А от ти… Не знаю. Землі наші на прикордонні… Усе може бути. З вовками жити — по-вовчому вити. Схочеш, щоб твоє твоїм залишалося — доведеться поклонитися. А схочеш бути гоноровим патріотом, то будеш таким. Але голим. То вже як тобі більше сподобається.

— А ти, як би ти вчинив, тату?

— А я, сину, усе життя оте багатство громадив, бо знав, що діти маю, а перед ними — обов’язок. І відступити від нього — то перекреслити все те, що робив ціле життя, ніби не жив і нічого не робив. Ото й мовчу — ні вашим, ні нашим — не кличу вовків із лісу… Бо й далі за вас, дітей своїх, думаю.

— А Польща — де вона?

— Польщі добре, як її громадянам добре. Так, як і кожній країні. Ти багатий, то й сильний. А сильний ти — сильна твоя країна. Тільки різниця велика в тому, хто як своє здобуває: хто — чесною працею, хто — здирництвом, хто — підкупом. Двом останнім усюди буде добре, і Польщі їм зовсім не треба. Вони як ті павуки — завжди здиблять куток, де б здобич уполювати. Ні мови їм не треба, ні звичаю свого, аби лиш у животі сито було й тілу нічого не дошкуляло… А я б хотів і далі по-польськи не тільки думати, а й говорити й кунтуш наш одягати…

— То, може, краще продамо ті землі, що ближче до Росії?

— Та було б непогано, тільки нема вже дурних їх купляти. Добре, що будеш пошлюблений із Мнішеками: там маєтності подалі від кордонів, — традиційно закінчив Франц Салезій темою синівського одруження. Тільки щораз оте нагадування все більшим каменем лягало на серце й волю Щенсного, і думка про те, який скандал на нього чекає, часом спричиняла повний параліч свідомості й волі.

— Та, до речі… чи не до речі, швидше… забув сказати, — зупинився біля дверей Щенсний. — Щось та східна сторона наша податки не заплатила… Там, де Витків, Полове — ні свинячого, ні рогівщини[27]. Та й пасічне ще за ними, — вичікувально дивився на батька.

Франц Салезій у задумі похитав головою.

— Заплатять. Пошлю туди Домбровського з гайдуками — нікуди не дінуться, заплатять.

— Може, краще нам із Сіраковським поїхати?

— Хочеш — їдь, — байдуже кинув старий Потоцький.