Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Породження гріха… виплодок пекла… — гадюкою прошипіла Анна Ельжбета й кинулася до дверей — геть, подалі від цього… Та за мить пересилила себе, згадала настанови отця Ігнатія. — Візьмеш оце, — звернулася до Зосі й ткнула пальцем у згорточок із немовлям, — і віднесеш у монастир, до монахів. Мені її в палаці не треба. Що хочуть, хай те й роблять з… оцим.

Тихо вмивався слізьми в куточку Карлічек. Страшна безвихідь накрила його, і безглуздо було щось думати, робити, просити, сподіватися — одне слово, безвихідь…

Чим холоднішим і коротшим ставав день, тим щільніше закривалися двері людських душ. Усі спішили у звичне хатнє тепло, щоб там, удома, знуджено зайнятися якимись нібито важливими справами, хоча насправді всі просто перетягували дорогою життя свій час у майже піврічній надії на нове тепло й сонце. Наприкінці жовтня Анна Коморовська прийшла в кімнату до Гертруди.

— Хочу поговорити з тобою, доню… У тебе все гаразд? Як ти почуваєшся?

Гертруда кинула швидкий погляд на матір, відірвавшись від вишивки.

— Та ніби добре… А що таке, мамо?

Анна сіла навпроти доньки.

— Мушу дещо в тебе спитати… Ти мені пробач, якщо те запитання тебе образить… Та коли в тебе востаннє були місячні?

Гертруда зашарілася й, не піднімаючи голови, тихо сказала:

— Давно… Три місяці тому…

Мати довго щось думала, і нарешті вистрілом прозвучало нове запитання:

— У тебе було щось із паном Щенсним?

Гертруда мовчала, не підводячи голови, потім глянула на матір очима, повними сліз.

— Так… — прошепотіла…

Мати з відчаю обхопила голову руками.

— Боже мій… Як, як ти могла?.. Ти не знаєш, який то сором для всієї нашої родини, твоїх сестер і братів?! Навіщо ж ти то зробила, навіщо?.. — чекала відповіді на безглузде запитання. Гарячі сльози повільно текли по обличчю дівчини.

— Я… не знаю… Я кохаю його… Дуже, дуже кохаю.

— Палке кохання й санна дорога довго не тривають, дитино, — тихо приповідувала Анна. — А тепер буде й дитинка…

— Мамо, вибач мені… Я не знала, що від того бувають діти, — виправдовувалася Гертруда.

— Так, так, моя дівчинко. — Мати встала й обняла доньку, обціловувала гарненьке личко, і сльози, і біль обох змішувалися. Та Гертруді стало легше, набагато легше, бо материнська підтримка й прощення у важку годину для всіх дітей значать дуже багато.

— То й моя вина в тому є: потрібно було раніше з тобою про таке поговорити, та не сподівалася я, що ти так швидко закохаєшся… Ще й потай… Та ми витримаємо то… Добре, що хоч запропонував заміжжя… Хоча де він є?.. Не озивається поки що… Уже скоро й місяць буде від того листа. Хоч би з ним нічого не сталося… А то всяке буває. Не приведи, Господи, якоїсь біди, — шепотіла Анна над головою доньки. — Ми нікому, нікому з хатніх того не розкажемо, щоб тобі не було боляче. Нехай це буде наша з тобою таємниця.

— А тато… Ти татові не скажеш?

— Поки що ні, доню. Хоча він і чоловік, і має бути сильним — ні… Це буде заважкий удар для нього. З часом, у відповідний момент — вичекаймо.

— Дякую тобі, мамо. Мені полегшало на душі від твого слова. — Гертруда тримала материнські руки у своїх. — А можна, я в тебе теж тепер дещо спитаю? Як, як ти здогадалася?

— Доню моя люба, я вже вшосте вагітна… Та й погляд мій добре деякі речі бачить… Не хотіла я в те вірити, але ще й пані Марися підштовхнула своїми спостереженнями… Ось так воно. Тож скоро будемо одна одній допомагати: я буду няньчити і сина, і свого внука, а ти — братика й сина.

— Чи доньку й сестричку, — нарешті всміхнулася Гертруда.

Весь кінець вересня й початок жовтня Щенсний готувався до шлюбу: треба було подбати про пристойний подарунок для майбутньої дружини. Юнак знав перекази про те, що дарували багаті люди своїм дружинам після першої шлюбної ночі: король Сигізмунд ІІ Август віддав своїй дружині на ранок після ночі кохання чотири золоті ланцюжки, підвіски із золота, сапфірів, алмазів, перлів, рубінів і смарагдів, а ще чотири відрізи дорогих тканин на плаття. Чи дійсно такий вдячний був, чи давав компенсацію дружині за щось, чи намагався людське замінити золотим, а чи звичаю королівського дотримувався — невідомо, та дав багацько… Мати Станіславові теж не раз хвалилася, що батько обійшовся з нею не гірше за короля Сигізмунда… Щенсний зустрівся в Белзі з багатим вірменським купцем, і той приніс юнакові розкішну колекцію вишуканих прикрас і дорогоцінного каміння.

— От гляньте, шановний пане, на гранат — він гарантує палке кохання. Їх везуть із самісінької Індії… А ось тут рідкісний нефрит, він трапляється лише в Китаї, і його називають каменем імператорів… — Купець дуже хотів догодити багатому панові. Та Потоцький зупинив свій погляд на камінцях дивовижних синювато-голубих відтінків — вони нагадували йому блиск і колір очей Гертруди.

— Ось цей мені дуже до вподоби, — узяв до рук цейлонський волошково-синій сапфір.

— О-о-о, це вибір, гідний королів, — прицмокнув купець. — Він дійсно так і називається — «королівський сапфір». Дарує своєму власникові вірність і скромність, допомагає молитовному зосередженню. Це символ небесного купола, який висить над закоханими, він є талісманом молодят, приносить щастя в коханні й береже від злих язиків, притягує милість долі…

— Значить, це дійсно саме те, що мені потрібно, — зробив свій вибір юнак. — Ото виготовте мені з ним дівочу весільну каблучку.

— Добре, мій пане, добре. — Купець був задоволений вигідним замовленням.

— І ще одне: я б не хотів ніякого розголосу, — застеріг купця Щенсний, і той із розумінням захитав головою.

За два тижні вишукана обручка була готова, і Щенсний послав таємного гінця в Сушно.

— Дружинонько люба, іди-но сюди, маємо приємну новину, — гукав збуджений Якуб, тримаючи лист від Щенсного. Анна з Йозефом на руках поспішила до чоловіка. — Ну що, нарешті пан Потоцький подав голос — ходи, будемо читати, що тут є… Гертрудо, а ходи-но до нас… Та-а-ак… «Доброго дня, шановна родино пана Коморовського!» — Якуб підвів голову, підморгнув до доньки й продовжив читати: — «Маю приємність повідомити вам, що хочу заручитися з вашою донькою, панною Гертрудою. Та через певні обставини не хотів би розголосу про ту подію. Я написав до голови духовного