Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

– чого не зробиш заради неньки-України! За словом Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові»[353]. Де його, документ, принагідно і знищили.[354]

Початок австро-німецької окупації і сльози Михайла Грушевського – 1

Після втечі з Києва керівництво УЦР, врешті-решт, осіло в Житомирі. А за декілька днів перед тим О. Севрюк «десь між Сарнами та Житомиром» «у вагоні» відбув нараду з головою Ради – напевно, обговорювали поточну політичну ситуацію. «Ми були вдвох, – пригадував Севрюк, – й проф. Грушевський плакав». Причина тих сліз була така: «Прихід німців на Україну був і драмою його особистого життя, адже ті (хто ці «ті», Севрюк ніколи так і не пояснив. – Д. Я.), що в своїй ненависті до всього українського брехливими наклепами зв’язували його ім’я чи то з австрійськими, чи німецькими інтригами, діставали в руки нову зброю. Гірка й незаслужена іронія долі!».[355]

30—31 січня (12—13 лютого) в Житомирі на «засідання» РНМ УНР зібралося п’ятеро осіб: В. Голубович, О. Жуковський, М. Порш, Г. Сидоренко та М. Ткаченко. Частина з цих діячів на той момент, наскільки це відомо з оприлюднених документів, були особами приватними – на міністерських посадах жодна інституція так званої УНР їх не затверджувала. Згідно з протоколом від 18 січня, УЦР затвердила уряд у такому складі:

В. Голубович – голова, мiнiстр торгу й промисловостi;

А. Нiмоловський – мiнiстр вiйськових справ;

П. Христюк – мiнiстр внутрiшнiх справ;

М. Ткаченко – мiнiстр судових справ;

Н. Григорiїв – мiнiстр освiти;

С Перепелиця – мiнiстр фiнансiв;

М. Ковалевський – мiнiстр продовольчих справ;

Є. Сакович – мiнiстр шляхiв сполучення;

А. Терниченко – мiнiстр хлiборобства;

Д. Антонович – мiнiстр морських справ.[356]

На цьому чудеса навколо формування складу уряду не закінчилися. Як стверджують укладачі збірки «Україна: хроніка ХХ ст.», у понеділок, 11 лютого, у Житомирі (УЦР перебралася сюди 9 лютого) «на засіданні Ради народних міністрів УНР ухвалено, що міністри уряду взяли на себе додаткові обов’язки»: Ткаченко – міністра фінансів; Христюк – міністра освіти; Сидоренко (товариш міністра шляхів) – міністра пошт і телеграфу; Жуковський (товариш військового міністра) – міністра військових справ, Голубович – міністра міжнародних справ[357]. На підставі якого нормативного акту УЦР (або МР) було прийнято таку ухвалу – до сьогодні залишається загадкою.

Головне питання порядку денного засідання «уряду УНР» 30—31 січня (12—13 лютого) мовою протоколу сформульовано так: «М. С Ткаченко інформує про переговори з Брестом, М. Порш пропонує поінформувати в Брест про анархію, що панує на Україні, і роль Антанти, що бажана б була допомога з військом з боку Центральних держав, по можливості українськими полками, а також технічна допомога. <…> За допомогу німецьким військам висловлюються також Ткаченко, Сидоренко, Порш. Ухвалено: написати зміст передачі по дроту відносно допомоги німцям військом. За введення німців голосують 4 «за» і 1 утримався».[358]

Для тих, хто забув, нагадаємо: єдиною українською військовою формацією у складі збройних сил країн Почвірного союзу був Легіон українських січових стрільців під проводом австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного)[359]. Про нього в будь-якій енциклопедії можна прочитати, зокрема, таке: «він вважався одним з неофіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу». В. Савченко в цьому контексті прямо вказує: «частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували <…> кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха – Василя Вишиваного… »[360]

Констатація

Ось і вся інтрига навколо проголошення незалежності УНР: М. Грушевського використовували та використали як провідника австрійських політичних інтересів на теренах Російської держави. Мета – формування на південно-західних територіях Росії (окупованих нею після 1772 р.) держави, лояльної до країн Почвірного союзу, запланована політична форма якої – конституційна монархія з австрійським ерцгерцогом на чолі. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям.

Доказ нашого припущення знаходимо в дослідженні В. Коваля. Синхронно зі згаданим «засіданням РНМ УНР», а саме 31 січня (13 лютого), у Берліні на нараді німецького керівництва під головуванням кайзера було ухвалено «спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу»[361]. 1 (14) лютого у Житомирі зібралося засідання Малої ради, участь у якому взяли аж чотирнадцять осіб, і все відбувалося так: «Толова Ради народних міністрів Голубович ставить питання про ратифікацію мирового договору України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і прохає Малу раду ствердити постанову Великої ради про надання урядові права підписати мировий договір. Голова М. С. Грушевський нагадує про те, що Велика рада надала урядові право підписати прелімінарний (підкреслення наше. – Д. Я.) договір і що тепер урядом ставиться питання про поширення цього права (підкреслення наше. – Д. Я.) на ратифікацію мирного договору. Голосуванням Малої ради се право урядові одноголосно надається».

Згодом, майже за 90 років, цю подію деякі українські науковці витлумачили так: «1 лютого 1918 р. Мала рада надала надзвичайні повноваження РНМ. Зокрема, без згоди УЦР, уряд мав право підписувати міжнародні угоди на будь-яких умовах. Це рішення дозволило РНМ 8 лютого 1918 р. укласти військову конвенцію між УНР та Австро-Угорщиною. Вона стала правовою основою для введення союзницьких військ в Україну»[362]. Насправді ж, так звана Мала рада доручила РНМ, по-перше, «вживати всяких мір <…> як внутрішнього, так і зовнішнього характеру <…> для боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні», а по-друге, «заключати і підписувати всякі умови з іншими державами», як ті, що випливають з Брестського мирового договору, так і ті, «котрі ведуть до осягнення цілей», зазначених у першому пункті.[363]

Міркування автора

Покоління українських істориків, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зіставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти й об’єкти тодішнього політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційного російського режиму. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв та інших народів.

Ті з них, що опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все – громадянські та політичні права, свободу віровизнання та, й, власне, саму назву їхній церкві, національні інсигнії, громадські організації,