Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том I"

дасть нам знати, коли вони надійдуть. Отож, саїбе, я розповім тобі все, бо ти ференгі, а їм можна вірити. Якби ти був брехливим індусом, то міг би присягатися собі своїми богами з нечестивих храмів скільки завгодно: все одно твоя кров пролилася б, а тіло опинилося б у стічній канаві. Але сикхи вірять англійцям, а англійці вірять сикхам. Отож слухай, що я скажу.

На півночі живе раджа — дуже багатий, хоча землі в нього мало. Багатство він успадкував від батька, а ще більше накопичив сам, бо більше любить збирати, аніж витрачати золото. Коли почалася ця веремія, він був другом і лева, й тигра — і сипаїв, і англійців. Аж ось до нього дійшла чутка, що білих усюди гонять і вбивають, тож він вирішив, що їм настав кінець. З обережності він зробив так, щоб уціліла хоча б половина його скарбів. Золото й срібло він сховав у льохах свого палацу, а найдорожчі камені та перли поклав у залізну скриньку й наказав своєму вірному слузі, перебраному купцем, пронести їх до фортеці в Аґрі, щоб вони зоставалися там аж до замирення. Отож якщо переможуть повстанці, він матиме золото й срібло, а якщо англійці, то буде врятовано камені. Розділивши отак свої скарби, він пристав до сипаїв, бо вони брали тоді верх. Отже, саїбе, — запам’ятай це, — його скарби мали дістатися тому, хто залишився б до кінця вірним присязі.

Цей гаданий купець, що мандрує під ім’ям Ахмета, зараз в Аґрі й хоче пробратися до фортеці. З ним подорожує мій молочний брат Дост Акбар, що знає його таємницю. Дост Акбар пообіцяв цієї ночі провести його до західної брами фортеці і обрав якраз нашу браму. Вони ось-ось надійдуть, і ми з Магометом Сінгхом зустрінемо їх. Місцина тут безлюдна, про купця Ахмета ніхто не знає. І ми потурбуємось, щоб ніхто більше й не знав, а потім поділимо між собою скарби раджі. Що ти на це скажеш, саїбе?»

У Вустерширі людське життя святе і недоторканне, але інша річ, коли довкола вогонь і кров і смерть чатує на тебе всюди. Мені було все одно, чи житиме, чи помре якийсь там купець Ахмет, але розмова про скарби зачепила моє серце; я почав думати, як добре було б повернутися додому з таким багатством, як вибалушить очі моя рідня, коли побачить свого ледацюгу з кишенями, повними золота. Отже, вам зрозуміло, що я вибрав. Однак Абдулла Хан вирішив, що я й досі вагаюся.

«Послухай-но, саїбе, — умовляв він мене, — якщо той чоловік потрапить до коменданта, його все одно повісять чи розстріляють, а скарби віддадуть до державної скарбниці, і ніхто ані рупії за це не дістане. Якщо вже ми влаштували засідку, все слід довести до кінця. А скарбам у нас буде не гірше, ніж у державній скарбниці. Ми собі розбагатіємо й запануємо. Ми тут самі, й ніхто ніколи про це не довідається. Що може бути краще? Скажи ще раз, саїбе, ти з нами чи проти нас?»

«Я з вами, всім серцем і душею», — відповів я.

«Гаразд, — відказав Абдулла Хан, повертаючи мені мушкет. — Як бачиш, ми тобі віримо, бо ти, як і ми, не можеш зламати слова. А тепер чекатимемо на мого брата й купця».

«А чи знає твій брат, що ви задумали?» — спитав я.

«Це його задум. То він усе це вигадав. Ходімо до Магомета Сінгха, почекаємо там біля брами».

Мжичка сіяла, як і раніше, бо вже почалася пора дощів. Важкі чорні хмари заволокли небо, і за кілька кроків нічого не було видно. Просто перед нами був глибокий рів, але вода там подекуди пересохла, й через нього легко було перебратись. Дивно було відчувати, що ти стоїш отут із двома дикунами-панджабцями й чекаєш на людину, що йде назустріч своїй смерті.

Аж раптом по той бік рову блиснуло світло ліхтаря. Воно зникло за купами землі, потім знову з’явилося й поволі наблизилося до нас.

«Це вони!» — вигукнув я.

«Поклич його, саїбе, як звичайно, — прошепотів Абдулла. — Хай він нічого не боїться. Пошли нас із ним, а сам стій отут насторожі. Приготуй ліхтар, щоб бачити, що то справді він».

Світло то зупинялося, то знову рухалося до нас, і я скоро побачив на тім боці рову дві темні постаті. Вони підійшли до рову, мало не навкарачки полізли вниз, потім заплюскотіли по в’язкому дну й почали дертися до мене; отут я й перестрів їх.

«Хто там?» — тихо спитав я.

«Друзі», — долинуло у відповідь.

Я засвітив ліхтар і поглянув на них. Попереду йшов велетень сикх із чорною бородою трохи не до пояса. Я хіба що в цирку бачив таких велетнів. Другий був маленький, гладкий чоловічок у жовтому тюрбані й з вузликом. Він увесь тремтів зі страху, руки його трусилися мов у лихоманці; він позирав туди-сюди своїми темними блискучими очицями, наче мишка, що виглядає з нірки. Я похолов, коли подумав, що його треба вбити, але згадав про скарби, і серце моє закам’яніло. Уздрівши моє біле обличчя, чоловічок радо закудахкав і кинувся до мене.

«Захистіть мене, саїбе, — забелькотів він, — я нещасний купець Ахмет. Щоб добратися до міцних стін Аґри, я пройшов усю Раджпутану. По дорозі мене пограбували, знущалися з мене, бо я на боці уряду. Хай буде благословенна ніч, що врятувала мене... мене та мій убогий надібок».

«Що в тебе у вузлику?» — спитав я.

«Залізна скринька, — відповів він, — а в ній зо дві родинні пам’ятки, що не мають ні для кого, крім мене, ніякої ціни. Але я не жебрак, я винагороджу тебе, молодий саїбе, й твого начальника, якщо ти сховаєш мене».

Я відчув, що далі вже не витримаю. Що далі я дивився на його товсту, злякану пику, то страшнішим видавалося мені це підступне вбивство. Краще б уже все скінчилося.

«Проведіть його до центрального форту», — наказав я.

Два сикхи пішли з боків, третій ззаду; всі вони повільно марширували темним коридором. Я зостався з ліхтарем біля брами.

Я чув, як їхні розмірені кроки лунали в безлюдному коридорі. Раптом вони замовкли — долинули голоси, шум бійки, удари. А ще через хвилину я, на свій жах, почув дрібні кроки й важке дихання людини, яка біжить до мене. Я повернув ліхтар у бік коридору й побачив товстого чоловічка зі скривавленим лицем, який щодуху мчав до