BooksUkraine.com » Фентезі » Дика енергія. Лана 📚 - Українською

Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

137
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дика енергія. Лана" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 76
Перейти на сторінку:
у сні. Я припадаю до келиха — і кашляю, захлинувшись.

Чоловік, що першим заговорив зі мною, м’яко поплескує мене по спині:

— Ну, ну… Познайомтеся, це Стефан, мій заступник. А це подруга маленького Макса, мила… Як вас звуть?

Стефан дивиться на мене. Я знаю, чорні окуляри маскують мене. Знаю й інше: у людей із таким поглядом зазвичай фахова пам’ять на лиця.

Я кашляю.

— Ми бачилися раніше? — запитує Стефан. Я різко киваю. І кашляю ще, тепер уже навмисно. Через силу.

Усе ще дивлячись на мене, Стефан схиляється до мого співрозмовника і щось шепоче. У чоловіка з лампочками на рукаві на мить витягується обличчя — і одразу подив змінюється задоволеною посмішкою.

— Молодець, — каже він украдливо. — Браво, Ловцю.

І переводить погляд на мене.

Зі зброї в мене лише порожній келих. І це незле. Стою, чекаючи, що він скаже.

Він не помічає моєї напруги.

— Добрі новини. Дуже добрі, мила панянко.

Я спантеличена. Що сказав йому Ловець? Моє ім’я — чи…

І в цю мить із юрби з’являється Максим. Він зовні спокійний. Лише блідий, і на вилицях горять плями. У мене сам собою підтягується живіт: щось трапилось. Ще щось.

Макс знаходить у собі сили шанобливо привітатись і з моїм співрозмовником, і зі Стефаном. Потім бере мене під руку і веде крізь юрбу — повз дам із акумуляторами. Повз сцену з музикантами. Геть, до виходу в коридор. Я все чекаю окрику в спину: стій! Це Лана! Але окрику немає. У дверях я не витримую й обертаюсь: мій колишній співрозмовник і Ловець про щось розмовляють, не дивлячись у наш бік…

Отже, все-таки минулось?

Ми з Максом зупиняємось біля вікна, щільно запнутого важкою портьєрою. Тут не так світло. Хочеться зняти темні окуляри, але я вчасно стримуюся.

— Взяли твоїх диких, — ледь чутно каже Максим. — Щойно… хвилин сорок тому. Простежили… від клубу… всіх, і Перепілку з дітьми…

Я хапаюся за портьєру.

— Мавра? Леся? Алекса? Ліфтера? І…

— Усіх… — Максим судорожно сковтує. — Мало того, підкопуються вже й під мене… Ти знаєш, із ким ти розмовляла? Це головний координатор відвантажень…

У глибині мене — в голові? у грудях? — зароджується тоненький звук. Ніби пищання комара уночі в лісі. Він наростає, стає схожим на завивання вітру в трубі… на виття вовка в лісі… і в ньому прорізається ритм. Неквапний, стриманий, навіть холодний. Мої пальці самі собою починають барабанити по підвіконню. Так ось про що повідомив Ловець своєму начальнику…

— Їх відправлять на Завод сьогодні, — шепоче Макс. — Уже є наказ відвантажити їх…

— Максе, — кажу я дуже низьким, незвично низьким і впевненим голосом. — Завод не одержить їх. Ні сьогодні. Ні завтра. Ніколи!

* * *

Від цієї миті все, що відбувається зі мною й навколо мене, підпорядковане строгому, навіть суворому ритму.

Свято триває. Тоненькими, вульгарними, масними голосами співають скрипки. Гомін голосів наростає. Хвилина-дві — і Ловець пригадає мене, а по Макса прийдуть озброєні колеги, і цього разу його не врятує навіть батько, головний інженер.

Безглузда вечірня сукня починає заважати. Високо піднявши голову, ні на кого не дивлячись, йду до виходу. Відчуваю, яка напружена Максова рука під рукавом парадного мундира.

— Уже йдете? — привітно запитує брамник у великих, щільно зачинених дверях. Він посміхається, але в його словах мені вчувається прихований зміст.

— Так, — кажу холодно. — Відчиніть нам, будь ласка.

— Ваші перепустки?

У цей дім простіше увійти, ніж вийти з нього. Максим простягає два лілові папірці зі штампами. Брамник вдивляється в них, за його спиною сидять на диванчику двоє полісменів у повному обладунку, із розрядниками в розстебнутих кобурах. Мій внутрішній ритм підстьобує: швидше! Швидше!

Брамник дуже повільно підводить голову. Повільно-повільно простягає руку, повертаючи перепустки Максимові:

— Шкода, що ви так рано…

На столі пищить сигнал переговорного пристрою. Брамник підносить до вуха навушник, до губів мікрофон:

— Вахта слухає.

У Макса не витримують нерви.

— Ми поспішаємо! — каже він різко. Полісмени на дивані здивовано повертають голови.

— Зрозумів, — каже брамник. Кладе навушник і мікрофон на місце. Спокійно починає відмикати кодові замки — один, другий…

Коли двері нарешті відчиняються, переговорний пристрій дзвонить знову.

— Вахта, — каже брамник.

Ми виходимо на високий ґанок. Праворуч і ліворуч горять потужні ліхтарі. У жодному разі не можна бігти.

— Одну хвилину! — кричить брамник нам у спину. — Одну хвилину!

Ми одночасно зриваємося з місця. Біжимо сходами вниз: тільки б завернути за ріг, а там темрява…

На даху будинку СІНТу спалахує потужний прожектор. Клацають розрядники полісменів — позаду, всього за кілька десятків кроків…

— Тримайте її! Це Лана!

Макс обертається біжучи. У руці в нього — поліцейський розрядник.

— Тікай. Я їх затримаю.

Влітаючи у вузький провулок, залитий контрастним світлом прожектора, чую за спиною перестрілку.

* * *

Я знову сама. І дію на свій страх і ризик. Свято Енергії закінчилось. Місто спорожніло. На розі велорикша — вертить головою, намагаючись зрозуміти, звідки світло і що це за дивні звуки. Повільно думає. Нарешті вирішує поїхати від гріха подалі. Я збиваю його на хідник раніше, ніж він устигає поставити ноги на педалі.

Мій внутрішній ритм нарешті виривається назовні. Машина добротна — велике колесо, і шестірні крутяться без єдиного скрипу. На шаленій швидкості проїжджаю три квартали, тоді гальмую — дим з-під покришок — і витрачаю кілька дорогоцінних секунд, щоб надійно сховати машину в тіні підворіття.

Сама, схопившись за низько навислий край балкона, підтягуюсь — і піднімаюся вгору по стіні, від балкона до вікна, від вікна до виступаючої балки, від балки до іншого балкона, і так аж до даху. Сплигнувши на залитий бітумом дах, низько пригинаюся й біжу, що є сил.

Бігти легко. Внутрішній ритм гармоніює із зовнішнім. А отже, я можу думати.

Нічого ще не підготовлено. Синтетики роз’єднані, я ні про що не встигла домовитись. Я не запитала їх, чи готові вони ризикнути життям, чи готові вони померти, якщо знадобиться, заради того, щоб зупинити Завод… Та й що б вони відповіли?

Похмуро посміхаюся біжучи. Одна справа — легенда про всесильну Лану, яка дає енергію, дає життя. Інша справа — ось ці нічні перегони по дахах, і усвідомлення, що я ні крапельки не всесильна, і його послання: «Лано, пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

Я перечіплююсь і розтягуюсь на даху на весь зріст. Клята вечірня сукня, була б я в штанах, не зсадила б коліна…

Встаю. Оглядаюся. Позаду й унизу, на перехресті, мерехтять ліхтарі. Розтікаються праворуч і ліворуч. Оточують мене. У поліції є новий досвід: їм же вдалося захопити диких на верхівках веж…

Знову біжу. Всі

1 ... 65 66 67 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дика енергія. Лана"