Читати книгу - "Твори. Том 1"

А Жанна дивилась перед собою кудись у простір, у небо, де кружляли ластівки, розсікаючи його, немов ракети. І раптом якась приємна теплота, теплота чогось живого, розлилася крізь її сукню по ногах, по всьому тілу; то була теплота маленької істоти, що спала на її колінах.

Тоді безмірне хвилювання охопило її душу. Вона швидко розкрила личко дитини, якої ще не бачила; перед нею була дочка її сина. І коли це тендітне створіннячко, розбуджене яскравим світлом, розплющило свої блакитні очі й заворушило губками, Жанна почала нестямно пестити його, підіймаючи вгору на руках і обсипаючи поцілунками.

Але Розалія, сувора на вигляд і разом з тим задоволена, спинила її.

— Ну, годі, годі, пані Жанно, перестаньте, а то вона почне плакати.

І потім додала, відповідаючи, напевно, на свою власну думку;

— От бачите, яке воно — життя: не таке хороше і не таке вже й погане, як нам здається.

Любий друг

Частина перша

I

Узявши в касирки здачу з п’яти франків, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Ставний і від природи, і завдяки колишній унтер-офіцерській виправці, він випростався, звичним молодецьким жестом військового закрутив вуса й окинув запізнілих відвідувачів тим швидким і пильним поглядом, яким вродливий молодик, наче шуліка, виглядає здобич.

Жінки звели на нього очі — три молоденькі робітниці, середнього віку, недбало зачесана, неохайна вчителька музики в брудному капелюшку й криво надітій сукні, та дві міщанки з чоловіками — постійні гості цієї дешевої харчевні.

На тротуарі Дюруа хвильку постояв, думаючи, що робити далі. Було 28 червня, і до кінця місяця в нього залишалось у кишені три франки сорок сантимів. Отже, можна було двічі пообідати, не снідаючи, двічі поснідати, не обідаючи — на вибір. Він подумав, що сніданки коштують двадцять два су, а обіди — аж тридцять, і якби задовольнитися сніданками, то в нього залишився б один франк двадцять сантимів; виходить, можна буде ще двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити два кухлі пива на бульварі. Саме це й було б головною витратою і найбільшою утіхою, яку Дюруа дозволяв собі вечорами. Він подався вниз вулицею Нотр-Дам-де-Лорет.

Ішов він так само, як і за тих часів, коли на ньому була гусарська форма, — випнувши груди і широко ставлячи ноги, немовби щойно зліз із коня; він безцеремонно проштовхувався у вуличному натовпі, зачіпаючи плечима і штовхаючи перехожих, ні перед ким не звертаючи з дороги. Трохи збивши набакир свій досить потертий циліндр і стукаючи підборами, він ішов гордовито, як бравий солдат, що опинився серед цивільних і зневажає все: перехожих, будинки — ціле місто.

Навіть у костюмі за шістдесят франків, він усе ж таки зберігав деяку елегантність, дещо крикливу й вульгарну, але все-таки елегантність. Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, з закрученими вусами, що немов пінилися над губою, з блакитними очима і маленькими зіницями, кучерявий від природи, з прямим проділом, він скидався на спокусника з бульварного роману.

Був один із тих літніх вечорів, коли в Парижі нічим дихати. Місто, гаряче, мов лазня, — здавалось, обливалося потом у нічній задусі. Гранітні пащі стічних труб дихали смородом, з підвальних кухонь крізь низькі віконця струмував огидний дух помиїв та прокислих страв.

Швейцари, поскидавши піджаки, сиділи під ворітьми верхи на солом'яних стільцях і курили люльки; повз них, насилу переставляючи ноги, з капелюхами в руках брели перехожі.

Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, роздумуючи, що робити далі. Йому хотілося тепер добратись до Єнісейських Полів, до Булонського Лісу, щоб подихати повітрям під деревами, але його мучило також інше бажання — бажання любовної зустрічі.

Як це станеться? Він не знав, проте чекав її вже три місяці, щодня й щовечора. Інколи, правда, він уривав то тут, то там трохи любовних утіх завдяки своїй вроді й галантній зовнішності, але все сподівався на щось більше, краще..

В його кишенях було порожньо та кров кипіла, і він спалахував від дотику повій, що шепотіли йому на розі вулиць: «До мене не підете, мій красунчику?» — але не наважувався йти з ними, бо не мав чим заплатити; крім того, він чекав інших, не таких доступних поцілунків.

Проте він полюбляв відвідувати місця, де кишать вуличні жінки, полюбляв їхні бали, кав’ярні й вулиці; любив штовхатись серед них, перемовлятися з ними, звертатися до них на «ти», вдихати гострі пахощі їхніх парфумів, почувати їхню близькість. Що не кажи, то були жінки, Жінки, створені для кохання. Він аж ніяк не відчував до них вродженої зневаги, властивої сімейним людям, і він повернув до церкви святої Магдаліни слідом за натовпом, що плив, знеможений спекою. Великі людні кав’ярні вихлюпувались на тротуар, виставляючи відвідувачів на показ під сліпучим, різким світлом вітрин. Перед відвідувачами стояли на чотирикутних або круглих столиках склянки з напоями — червоними, жовтими, зеленими, бурими, всіх відтінків; а в карафках виблискували великі, прозорі, циліндричні грудки льоду, що охолоджували чудову чисту воду.

Дюруа притишив ходу — у нього пересохло в горлі.

Його мучила спрага, яку відчуваєш тільки спекотного літнього вечора, і в його уяві виринало чарівне відчуття холодного напою, що ллється в горло. Але якби сьогодні випити хоч два кухлі — прощай мізерна завтрашня вечеря! А він надто добре знав, що таке піст наприкінці місяця.

Він подумав: «Потерплю до десятої години і тоді вип'ю свій кухоль в Американському кафе. Хай йому чорт! Як усе — ж таки хочеться пити!» І він дивився на всіх отих людей, що пили за столиками, — на всіх тих, хто міг спокійно тамувати спрагу й пити скільки душа забажає. Він проминав кав'ярні з насмішкуватим і зухвалим виглядом, визначаючи на око, з виразу обличчя, з одягу, скільки грошей, напевне, має при собі кожен відвідувач. І його охоплював гнів проти людей, що спокійнісінько сиділи на своїх стільцях. Потрусити б їхні кишені, то знайшлося б і золото, і срібло, і дрібняки. В середньому, кожен повинен мати щонайменше два луїдори; в кав’ярні добра сотня людей: сто разів по два луїдори — це чотири тисячі франків! Граціозно похитуючись, він бурмотів: «Свині!» Якби він міг зловити кого-небудь з них на розі вулиці, в темному закутку, то, слово честі, не вагаючись, скрутив би йому шию, як робив це з селянськими курми під час маневрів.

І йому пригадались ті два роки, коли він був у Африці, де грабував арабів у