Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Як структурні, так і кон’юнктурні чинники підсилюють один одного в напрямку, протилежному тому, якого вимагало б імперське об’єднання. Географічні відцентрові сили використовуються регіоналізацією та перенесенням центру ваги. У перенесенні мобілізована соціальна енергія орієнтується на Східне Середземномор’я; при цьому енергія розсіюється за межі Європи чи принаймні не шукає собі цілей усередині континенту. Середземноморський напрямок ігнорує південний захід континенту, де вода дозволила б знизити вартість сполучення і могла б сприяти утворенню центру ущільнення. Як наслідок, у другій половині I тисячоліття до н.е. не існує якоїсь європейської історії, а є велика кількість історій примітивного типу, погано документованих і без видимих основних напрямків. Маємо повний контраст зі становищем і еволюцією Китаю. Тут хода до імперії має в собі щось природне й фатальне; в Європі вона аж ніяк не стоїть на порядку денному.

Чому греки не стали для Європи тим, чим арійці стали для Індії? Слушності цьому запитанню надає неминуче порівняння, адже Александр (356-323 до н.е.) і Ашока (роки правління: 268-232 до н.е.) майже сучасники, а греки таки завоювали імперію, хоча й у Передній Азії, а не в Європі. З іншого боку, історія Греції має реальне та подекуди вирішальне значення для історії Європи, а не для історії Азії. Грецька «пригода» — одна з європейських перипетій загальної історії. Подвійний характер становища Греції створює певний парадокс. З одного боку, Греція є межею азійського ареалу. Від неї залежить уся дипломатично-політична ситуація, а отже, і всі трансполітійні процеси. Доводиться визнати, що Греція — частина азійської історії. З іншого боку, вона культурно не інтегрована до цього ареалу. Вона залишається для нього чимось стороннім, хоча й багато отримує від нього. Це не якесь оригінальне лице Передньої Азії на кшталт фінікійського, а оригінальний перетворювач даних Сходу. Відповідно не можна не зробити висновок, що Греція не є частиною азійської історії.

Цей парадокс проявляється ще краще, якщо уявити два можливі варіанти розвитку. Греція могла відвернутися від Передньої Азії, щоб зосередитися на самій собі та на своєму племінному житті. Такий вибір зробили для себе македонські греки. Цей уявний вибір не виключав Філіпа та Александра, які могли б захопити Перську імперію, якби не необхідність пройти через Грецію полісів. Отже, сталося б завоювання імперії племенами варварів, на кшталт того, як периферійні племена завойовували кілька разів Китайську імперію. Грецію могла б також повністю поглинути Передня Азія, якби перси доклали трішки більше енергійності та рішучості в греко-перських війнах. Вони могли б здобути остаточну перемогу та, поза сумнівом, позбавити Грецію будь-якої значимості для європейської історії, а можливо, і для історії Азії.

Оригінальність парадоксу підкреслює порівняння з двома аналогічними прикладами. Японія — активний елемент китайського культурного ареалу, в який вона повністю інтегрована. Але розташування архіпелагу дозволило їй зберегти політичну незалежність. Завоювання вести важко чи навіть неможливо в тому і в зворотному напрямках, і вони зовсім не стоять на порядку денному, оскільки вся спільнота мало схожа на активну трансполітію. Можна констатувати культурну інтеграцію та трансполітійну незалежність. Англія — активний елемент європейського культурного ареалу і водночас постійний дієвець європейської трансполітії, тож, вона знаходиться в стані культурної й трансполітійної інтеграції. Греція відрізняється від Японії тим, що знаходиться набагато далі від Передньої Азії в культурному відношенні й набагато ближче до неї в трансполітійному, а від Англії — тим, що в культурному і трансполітійному плані вона знаходиться набагато чіткіше за межами і європейського, і азійського ареалів.

Можна розв’язати парадокс, якщо розглянути грецький етап європейської історії під двома кутами зору: азійської орієнтації та культурного винятку. Азійська орієнтація, очевидно, первинна дана. Елліни є відгалуженням тих індоєвропейців, які оселяються в усій Європі в III тисячолітті. Вони належать до анатолійської гілки експансії, яку слід розглядати не як єдине й масове переміщення, а як низку проникнень, навал, походів уздовж узбережжя та від одного острова до іншого, за якими йшла поступова окупація внутрішніх земель. Прихід до Греції в археологічному сенсі пояснюється різким розривом, про який свідчать пожежі, спустошення, втеча на більш-менш тривалий час із поселень і різкі зміни в гончарній справі. Розрив найяскравіше проглядає близько 2000 р. до н.е., що вказує на більш масований наплив.

Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштовуються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це робили індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі. У такому разі їхнє майбутнє стає рішуче й остаточно європейським, і тоді є всі підстави вважати, що в європейській історії ніколи б не було грецького етапу. Або ж вони використовують своє морське положення, щоб здійснювати походи, гуляти морем і перетворитися на піратів. Цей вибір неминуче повертає їх обличчям до Східного Середземномор’я та Передньої Азії, бо щось узяти можна саме тут. Цей вихід є провісником варіанта, на який за три тисячі років пристануть вікінги, коли вони підуть зі своїх місць грабувати узбережжя та річкові долини Європи, тому що можуть туди дістатися і там є чим поживитися.

Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнтацію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі — в Епірі, Македонії та в Фессалії — існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоплює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони — в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все — воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка-ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще невідомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відповідальність за катастрофу лягає на нових прибульців — дорійців,