Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Ця структура має щось невмируще, навіть якщо вона розвиватиметься максимально довгий час, у масштабі тисячоліть. Великі аристократи не залишаються бездіяльними, а весь час конкурують між собою — то, щоб підвищити свій стан, а то, щоб не дати його понизити. Щоб виграти чи не програти в цій грі, з якої жоден не може вийти під страхом опинитися в соціальному небутті, кожному конче потрібна підтримка дрібних аристократів, а ті, своєю чергою, не можуть утримуватися від створення коаліцій для збереження своєї автономії та свого соціального існування. З усіх цих умов виникають коаліції, які змінюються на всіх рівнях так, що неможливо, аби колись з’явився верховний вождь. Ця схема постійно зазнає перебудови на рівні своїх складових, проте сама вона залишається сталою через непереборне й непереможне прагнення до рівноваги. Така еволюційна стабільність повторюється в усіх просторових варіантах, від регіонального чи провінційного ареалу аж до всього культурного ареалу. «Великі» й «дрібні» аристократи можуть мати найконтрастніший конкретний вигляд, від князька й феодала до царя. Стабільність системи гри на всіх щаблях означає, що в ній завжди поєднується контрольоване об’єднання діючих коаліцій і відсутність навіть контрольованого об’єднання самої системи під єдиною політичною владою. У масштабах Європи це обмеження означає, що найвищим можливим ступенем політичної інтеграції був ступінь незалежних політій у єдиній трансполітії. Подрібнена пірамідальна структура унеможливлювала остаточну імперіалізацію, так само як і будь-яку абсолютизацію політичної влади. Така неможливість була притаманна всім епохам і всім масштабам політичних об’єднань у Європі від середини III тисячоліття і аж до індоєвропеїзації.

Проте нам можуть зауважити, що ці якості політичної поміркованості, вироблені індоєвропейською соціальною структурою, не зустрічаються ні в Центральній Азії, ні в Анатолії, ні в Месопотамії, ні в Ірані, ні в Індії, хоча індоєвропейці розселювалися й тут. Це зауваження можна спростувати, якщо ввести додаткове міркування, що саме з огляду на еволюційне відставання Європи індоєвропейська структура й динаміка не мали жодних причин мінятися. Вони стихійно й без зусиль увійшли до племінної європейської структури, яка була ще близькою до неоліту, тоді як у всіх інших місцях індоєвропейці зіштовхнулися з зовсім іншими ситуаціями, до яких їм довелося пристосовуватися та які привели їх до зовсім нових для них кінцевих розв’язань. У Греції вони вочевидь знайшли вже наявну будову полісів і вписалися в неї, тоді як в Анатолії, Месопотамії та Ірані вони завойовували князівства, царства та імперії в стадії зародження, вскочили в потяг історії на ходу й не змінювали напрямок його руху. З іншого боку, індоєвропейську модель у Європі міг би знищити ззовні якийсь загарбник. Сталося, однак, так, що така катастрофа ніколи не відбулася. Араби, монголи, турки, росіяни мало не спровокували її, але урешті-решт їм у цьому не поталанило.

Другий ендогенний структурний чинник — як вінець попереднього — виміряти буде складніше. Назвімо його чинником культурного видоутворення. Морфологічна й соціальна структура ґрунтується на міцності локальних — аристократичний рід і його вірні селяни — і регіональних — домінантний аристократичний рід і об’єднані з ним аристократичні роди — пірамід. Зверху коаліції або не існують, або створюються за обставинами, тож, реалії влади, багатства й авторитету знаходяться в основі структури. Міцне місцеве коріння, поєднане з цілковито осілим способом життя, надає особливого значення культурним ареалам малого розміру, що дедалі слабше інтегруються в ареали зростаючого розміру. Найщіль-нішою і найінтенсивнішою культурною реалією є «край» — цілісність із радіусом двадцять п’ять — тридцять кілометрів. На протилежному боці найкрихкіша й найменш помітна реалія — це сама Європа, яка більше скидається на спільний осередок можливих тем, причому і сам цей осередок уявний. Між цими двома крайностями лежать більш змінні реалії, залежно від узятих критеріїв. Так, наприклад, мовний критерій дає великий розподіл на еллінів, італійців, іллірійців, кельтів, германців, скандинавів, балтійців, слов’ян.

Місцезнаходження та регіоналізація, які увічнюються з покоління в покоління, сприяють вираженому виокремленню ідентичностей, що не заохочує до імперського об’єднання. Очевидно, цей висновок можна було б краще оцінити, якби — у разі створення європейської імперії — пощастило виявити ті засоби, які вона б мобілізувала, аби контролювати відцентрові можливості дуже сильно виражених культурних ідентичностей. Нинішнє становище Європи, політичному об’єднанню якої перешкоджає пережита гострота окремих ідентичностей європейців, дає змогу, можливо, виміряти здатність культурної диференціації безкінечно блокувати імперіалізацію. Хай там як, але індоєвропейська Європа протягом понад трьох тисяч років, починаючи з середини III тисячоліття, постає як хвиляста мозаїка народів, згуртованість і здатність до мобілізації яких то більше, що вони менші й локальніші, і навпаки. Це обмеження грає на користь інтроверсії і на шкоду екстраверсії, через що індоєвропейські воїни в Європі стають скоріше грабіжниками, ніж завойовниками, бо їм не вистачає можливостей, аби контролювати завоювання великих розмірів.

Увагу привертають також кон’юнктурні чинники. Розгляньмо два з них. Останнє заледеніння закінчується приблизно дванадцять тисяч років тому. Льодовики відступають поступово, і поступово ж таки поліпшуються кліматичні умови з точки зору переходу від полювання до виробництва харчів. Ця обставина пояснює той факт, що просування здійснюється залежно від широти, а неолітизація розтягується на чоти-ри-п’ять тисячоліть між Середземномор’ям, яке вступило в цей процес з середини VII тисячоліття, і Скандинавією, де найдавніша з відомих на цей день пам’ятка рільництва датується серединою III тисячоліття в Західній Зеландії в Данії. Таке хронологічне розсіяння має сприяти розбіжності долі народів і перешкоджати тому, аби шлях усіх народів став спільним. З іншого боку, густі ліси, які збереглися на міжріччях через поступовий характер викорчування та переважне використання долин, серйозна перешкода для сполучення суходолом взагалі й для пересування кавалерії зокрема, а це не сприяє великим завойовницьким справам.

Другим кон’юнктурний чинник — культурний. Ареал Передньої Азії розпочинає свою стадію неолітизації набагато раніше, з IX тисячоліття, з тих самих кліматичних причин, але в цьому випадку з огляду на віддаленість льодовиків вони виражаються в зростаючому розмаїтті харчових ресурсів у дедалі меншому радіусі й спонукають мисливців до осілого способу життя. Це випередження дозволяє Передній Азії зберігати постійну перевагу в часі над Європою в плані еволюції, морфології, політики, економіки, демографії, релігії. А перевага в часі, своєю чергою, сприяє тому, що на південному сході Європи відбуваються цікаві речі, наслідком чого стає загальне перенесення культурного градієнта