Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Просувалися повільно, але витривало, з’їдаючи по дорозі все, що можна було з’їсти, та нищачи все, що вдалося знищити, подібні у своєму поході до колони мурашок, які залишають після себе пустелю.

Коли дійшли до Чорного Моря, розділилися, — частина помандрувала в напрямку озера Ван, продираючись крізь землі диких касків у бік Єгипту, частина скерувалася на захід вздовж узбережжя Чорного Моря.

Під час мандрівки власники бронзових мечів поміняли їх на залізні — у великих кузнях над озером Ван і у халібів, де віддавна плавлено залізну руду.

Учасниками тієї неспокійної мандрівки були ясноволосі філістимляни в дерев’яних шишаках; орди розбійничих чекерів, озброєних ножами; шарди, шекереси, дануни, споріднені з ахейцями, та банди ахейців, які втекли з-під Трої і тепер розбишакували у колишній імперії гетитів, розгромленій фригійцями й етрусками.

Чим довше тривала мандрівка, тим частіше кочові племена розсипалися на громади, орди, розбійничі ватаги.

Філістимляни влаштували собі садибу в Тарсі, звідки уряджали корсарські наскоки у вузькодонних чорновітрильних кораблях, що пороли морські хвилі так само швидко, як перед тим бойові колісниці роздирали степову траву.

Орди, котрі посувалися вздовж Істру[148], розповзлися в різні боки. Частина з них роздобула кораблі та зайнялася піратством. Кілька ватаг, приваблених звістками про багатства мікенських царств, вирушили в бік Пелопоннесу, штовхаючи перед собою фракійців та дорійців. Варвари з гір мали на голові лисячі шапки, на тілі обтислі куртки, поверх них — строкаті плащі, а на ноги взували черевики з оленячої шкіри. Озброєні були залізними мечами, які ламали будь-яку бронзову зброю і дірявили будь-який панцир.

Безшумно просувалися ущелинами та перешийками, з’їжджали з кам’янистих насипів, вистрибували зненацька із зарослих лісом гірських узбіч, спливали струмками та притоками рік…

Вели їх Геракліди — Темен, Прокл і Арістодем, близнюки, та Кресфонт[149].

Через неповні півстоліття після зруйнування Трої над мікенськими твердинями здіймалися стовпи вогню та диму, заслоняючи горизонт.

Темрява охопила світ і ніч запанувала над Ахайєю.

Фебе, ти Делосу й Лікії владарю,

Що джерело кастальське любиш…

Піндар

Делос від прадавніх часів був Священним Островом. Сюди доставляли з Гроту Діктінни віщі едикти, а герольди Критської Німфи розвозили їх до підлеглих мікенських царств. Тут Велика Богиня під іменем Латони знайшла притулок, у якому їй відмовили Егіна та Евбея, фракійський Атос і Самос, Сірос і Фокіда, Лемнос та багатий Лесбос. Даремно хотіла вона зупинитись на Паросі чи Наксосі, щоб дати життя божественному синові. Всюди відмовлялись її прихистити, — аж доки не прибула на Делос. Тут обхопила руками пальму і вклякла на соковитій зеленій траві, народжуючи Аполлона, а земля, де вона відпочила, радісно розсміялася.

Мешканці Делосу, скромні пастухи, збудували синові Латони олтар із козячих рогів. З бігом часу олтар розпався і заріс плющем. Щойно один із синів Аріадни та Діоніса звів на Делосі храм, присвячений Латоні та її божественному синові та заснував колегію жриць, покликаних віщувати. Рік за роком до Делосу мандрували юрми прочан, приносячи в дар голубів і бронзовий посуд, амфори з вином і пахучі олійки. А коли вже вручили подарунки і повісили вотивні приношення, до пізньої ночі танцювали довкола олтаря, з руками, сплетеними на спинах, і радісно гукали: «Іо, іо, Пеан», — на честь Аполлона та Латони.

Але нині на Делосі панувала мертва тиша, — переривало її лише туркотіння голубів, яких годувала літня жриця Нікіппа, вигнана дорійцями з Фессалії.

Нікіппа була верховною жрицею у Ітонеї, де об’явилася Деметра; на місці чудової події збудовано святилище, так само миле серцю богині, як Елевзин. Росла там тополя, що сягала небес; опівдні довкола неї танцювали молоді жриці. Коли дорійці вторглися до святилища, кинулися до дівчат, але ті розбіглися мов зграйка горобчиків. Ватажок дорійців, лютий, що не вдалося йому жодної піймати, здійняв сокиру і вдарив по стовбуру священної тополі. Нікіппа у жрецьких шатах поспішила на порятунок дерева, — мала вона в руках пучок маків і ключ, перевішений через рам’я. Промовила лагідно, як годилося жриці: «Дитино моя, не рубай дерев, присвячених богам. З огляду на пам’ять про твоїх батьків — вони молилися, щоб ти прийшов на світ, — стримайся від злих замірів і забери звідси своїх товаришів, інакше спіткає тебе гнів Володарки Деметри, святилище якої ти зневажив». На те Ерісіхтон — так звався той ватажок, — з люто-вовчим поглядом відрік: «Геть звідси, щоб я і тебе не рубонув цією сокирою! А з деревами зроблю, що мені заманеться. Збудую з них бенкетну залу і буду в ній учтувати зі своїми товаришами». На цеє жриця: «Так, так, збудуй собі, собако, бенкетну залу, де будеш учтувати. Бодай би ти учтував там… без кінця». І Деметра учинила так, що сповнилось прокляття жриці, бо чим довше Ерісіхтон бенкетував, тим більшу спрагу відчував, аж доки не помер від перепою[150].

Нікіппа часто оповідала ту історію жрицям на Делосі, а вони повторювали її наступному поколінню, а через багато віків записав її Каллімах із Кирени