Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

основою фронтових груп УПА та військових округ (ВО) так званого запілля — відповідно «Заграва», «Богун», «Турів». Ще одна, створена трохи пізніше, ніж перші три, східна фронтова група військового округу «Тютюник» під командуванням Федора Воробця («Верещака») існувала на території Житомирщини. Військові округи своєю чергою поділялися на нижчі ланки — військові надрайони, військові райони, військові підрайони, кущі та станиці[367].

Керувало фронтом і запіллям на території ПЗУЗ, тобто всією військово-адміністративною діяльністю ОУН(СД), Головне командування УПА на чолі з Головним командиром Д. Клячківським. У складі ГК УПА існував Військовий штаб, що налічував кілька відділів: організаційно-оперативний, розвідувальний, зв’язку, постачання, вишкільний, медично-санітарний та інші.

Від 15 серпня 1943 р. Головне командування УПА, проголосивши себе «найвищою й одиноко суверенною владою на звільнених землях України», запровадило приватну власність українських селян на землю[368]. Для проведення поділу землі колишніх польських колоністів та надання її селянам було створено земельні комісії. Розподіл земель «для користування українськими селянами на власність» розпочався вже у вересні. Землю розподіляли по стільки, скільки зможе селянин своїми власними зусиллями обробити; коли землі в певному терені було мало, тоді нею наділяли тільки безземельних і малоземельних[369].

На територіях, опанованих українськими повстанцями, для врегулювання громадського життя окремим розпорядженням ГК УПА від 1 вересня 1943 р. встановлювалася адміністративна влада. Остання поділялася на виборні від села до області органи — ради та управи[370].

На виконання рішень Третього надзвичайного великого збору ОУН її Провід на чолі з Р. Шухевичем (на той час був уже і командувачем «всеукраїнської» УПА) восени 1943 р. ухвалив рішення про подальше реформування структури УПА. Наявні на той час в УПА на ПЗУЗ та в інших регіонах України збройні підрозділи було реорганізовано у три крайові командування: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь.

УПА-Північ, що цілком охоплювала своєю діяльністю Волинь та Полісся і де в 1943–1944 рр. відбулися найдраматичніші події українсько-польського конфлікту за західноукраїнські землі, до 12 лютого 1945 р., тобто до моменту своєї загибелі в сутичці із загоном НКВС, продовжував очолювати Д. Клячківський.

3. Українське питання в політиці польського емігрантського уряду і польського підпілля

Напередодні візиту голови польського емігрантського уряду генерала В. Сікорського до Москви у грудні 1941 р. радянський уряд видав ноту, в якій стверджувалося, що мешканці всіх східних територій Польщі, що в 1939 р. були зайняті СРСР, одержують радянське громадянство[371]. Надалі громадянами Польщі вважалися лише поляки, що проживали на цих землях, але не українці, білоруси та євреї. Це рішення, як з погляду радянських, так і на думку польських керівників, відображало остаточну позицію Й. Сталіна у питанні радянсько-польського кордону.

Зрозуміло, що польська сторона цього не визнала. Під час переговорів у Кремлі 3–4 грудня 1941 р. зі Сталіним В. Сікорський відмовився обговорювати питання про східні кордони Польщі, підкресливши, що лінія від 1921 р., визначена Ризьким договором, не може бути об’єктом переговорів, а також що остаточно це питання вирішуватиметься після війни за участю західних країн[372].

Незважаючи на заяви польського прем’єра у Москві, поляки у подальшій своїй політичній діяльності були змушені зважати на територіальні претензії СРСР (і чим ближче до кінця війни, тим більше). Українське питання перестало бути лише внутрішньою справою Польщі, а набуло міжнародного значення. Через це польські військові й політики впродовж 1942–1945 рр. розглядали його в іншій площині, ніж робили це в попередній період.

Від 1942 р. характерною рисою польських планів у вирішенні української проблеми був її розгляд з точки зору перспективи післявоєнних польсько-радянських відносин. Помірковані діячі уряду й підпілля схилялися до думки, що СРСР вийде з війни приблизно з тим самим «політичним обличчям», яке він мав і до 1939 р. Ці люди вже не сподівалися на розпад Радянського Союзу й утворення незалежної Української Республіки у поточній війні. Крім того, вони вважали, що радянська країна у повоєнний час, незважаючи на її політичний устрій, залучатиметься до співпраці з рештою світу. Останнє твердження, однак, не означало, що нові концепції польських політиків не передбачали можливості нової війни між демократичним Заходом і Радянською Росією після їхньої спільної перемоги над Німеччиною. Навпаки, поляки дуже розраховували на таку війну і шукали ті сили, які діятимуть у напрямку послаблення «Країни Рад».

Доволі цікавою в цьому відношенні є та обставина, що серед таких сил представники АК прагнули бачити «польських українців». Як зазначав керівник другого відділу (розвідки й контррозвідки) штабу Львівського регіону АК майор Генрик Погоський («Валери»), «підтримка українського націоналістичного “П’ємонту” цілком відповідала польським інтересам», а тому, на думку майора, «не було парадоксом твердження, що коли б ОУН не існувало, то слід було б її створити»