Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Дійсно, деякі провідні польські військові й політики поділяли думку про те, що західні українці, побоюючись нового включення своїх земель до СРСР, підтримуватимуть Варшаву. Тому, на їхній погляд, влада мусила шукати шляхи до налагодження українсько-польських взаємин, постійно пам’ятаючи про можливість використання українців у боротьбі проти CPCР. Але тут перед поляками поставало питання: чи зможуть вони, надавши українцям «певних свобод» і, можливо, навіть цілком зрівнявши їх у правах з поляками, утримати у своїх руках «український П’ємонт»? Чи не почнуть українці услід за цим домагатися цілковитої автономії для себе і чи не буде такий розвиток подій шкідливим для Польської держави?

Далекоглядних польських діячів такі питання не лякали. Вони розуміли, що західні українці якщо і підтримуватимуть Варшаву, то постійно вимагатимуть за це певних поступок, аж доки не отримають жаданої автономії. На їхню думку, цей процес буде повільним і триватиме, можливо, значний період часу, за який польський уряд і суспільство «дозріють» до демократичного врегулювання проблеми української меншини. Таким чином, надання українцям автономії матиме вигляд цілком природного явища і сприятиме ще більшому «зцементуванню» польського суспільства[374].

Можливо, так би воно й було, якби автори подібних планів не припускалися однієї важливої помилки. Адже всі вони виключали можливість застосування у післявоєнному світі, в тому числі з боку СРСР, актів насильства для розв’язання міжнародних суперечок. Полякам здавалося, що після переможної війни союзників над Німеччиною і покарання гітлерівських злочинців територіальні непорозуміння між Польщею і СРСР будуть вирішені дипломатичним шляхом і обов’язково на користь Варшави. Адже на повагу до міжнародного права і створення нової системи повоєнних міжнародних відносин була зорієнтована й ухвалена у грудні 1941 р. в Москві декларація, яку підписали В. Сікорський і Й. Сталін[375].

Викладена вище концепція врегулювання української проблеми в Польщі належала, головним чином, розсудливим військовим і політикам з АК, які були більшими прагматиками, ніж офіційні посадові особи в Лондоні. З-поміж них слід назвати вже згадуваного майора Г. Погоського, керівника львівського Бюро інформації і пропаганди (БіП) АК Леха Садовського («Василь»), керівника українського відділу в штабі АК Львівського регіону львів’янина, інженера Станіслава Бездека («Владислав») та його помічника Маріана Хіровського («Змора»). Останній вільно розмовляв українською мовою, був особисто знайомий з Бандерою, Мельником, іншими діячами ОУН та представниками греко-католицьої церкви. Усі ці особи визнавали необхідність зрівняння у правах українців з поляками і схилялися тією чи іншою мірою до надання в кінцевому результаті українській меншині територіальної автономії з утворенням у складі післявоєнної Польської держави українського кантону. Ці погляди поділяли командувач АК Львівського регіону генерал К. Савицький та його радник з українського питання Ярослав Дем’янчук. Водночас жоден з перелічених діячів не ставив під сумнів необхідність збереження у складі Польщі Волині й Східної Галичини[376].

Крім того, повноваження цих людей на переговорах із представниками українського підпілля і у справі прийняття рішень з українського питання надалі були обмеженими. Про це свідчила інструкція командувача СЗБ-АК генерала С. Ровецького від 12 грудня 1941 р., надіслана до Львова. У ній зазначалося: «Маємо численні повідомлення про спроби зав’язати з нами контакт: a) УНДО; b) бандерівців; c) українських соціалістів-революціонерів. Наказую, щоб усі переговори проводили лише представники інформаційного відділу БіП. Неприпустимі зв’язки на організаційному рівні. Переговори повинні мати на меті єдине ознайомлення з планами й настроями українців. Мусимо наголошувати на необхідності співжиття обох народів на спільній території, гарантувати українцям задоволення їх культурних потреб, визнавати за ними право на незалежну державу за Збручем, нагадувати їм про загрозу, яка існує з боку Німеччини і Росії»[377]. Як і раніше, останнє слово в українському питанні залишалося за польським урядом.

Офіційна позиція польського уряду в українських справах після видання загальних декларацій про головні напрямки зовнішньої політики Польщі від 18 грудня 1939 р. і 24 лютого 1942 р. була відображена у постанові, ухваленій 25–27 березня 1943 р. на спільному засіданні Комітету міністрів і Комітету у справах країни. 31 березня 1943 р. постанову було затверджено на засіданні Ради Міністрів і у квітні передано Головному делегату уряду в окупованій країні та командувачу АК. З огляду на офіційний характер цього документа зацитуємо його цілком:

«1. Уряд визнає:

a) необхідність забезпечення українській людності в Польській державі всіх прав і фактичного її зрівняння у правах з поляками в політичний, культурній, мовній, господарській і суспільній площинах, зокрема через запровадження в Речі Посполитій широкорозбудованої системи органів територіального самоврядування, до воєводського рівня включно, з наданням законодавчих повноважень відповідним установам у вирішенні місцевих справ, що не підлягатимуть центральному законодавству;

b) уряд готовий гарантувати українцям опіку в питаннях культури з боку держави через надання необхідних дотацій, утворення українського університету у Львові, фінансову підтримку культурних закладів, таких, наприклад, як Товариство ім. Шевченка;

c) уряд готовий гарантувати свободу віросповідання представникам греко-католицької і православної церков;

d) уряд готовий провести земельну реформу на засадах національної справедливості в інтересах місцевої малоземельної польської й української людності;

e) уряд готовий по узгодженні з ПКП[378] видати відозву до української людності.

2. Уряд готовий