Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Утім не слід переоцінювати численність існуючих на той час польських національних партизанських груп на Волині, а також розмах їхньої антинімецької боротьби. Як уже зазначалося, генеральна лінія командування АК була спрямована на збереження сил поляками до часу вибуху повстання в Центральній Польщі, а також на глибоко законспіровану діяльність, що мала сприяти підготовці до цього повстання. Якщо і діяла на Волині в цей час польська партизанка, то ініціатором її створення були радше не «пролондонські» політичні сили, а ті, що орієнтувалися на Москву та радянський партизанський рух.

У січні 1943 р. керівник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко інформував Й. Сталіна про те, що польський емігрантський уряд, вважаючи, що Німеччина буде розбита спільними зусиллями СРСР, США та Англії, не збирається витрачати свої людські резерви, хоч агентам Сікорського в багатьох місцях доводиться стикатися «з труднощами утримання поляків від відкритої боротьби з німцями»[360].

Волинські поляки впродовж 1942–1943 рр. більше намагалися бути задіяними в легальну громадську роботу і займали адміністративні посади, щоб використати, насамперед, такі можливості для реалізації власних цілей. Що це були за цілі, говориться в цитованому вище німецькому документі.

У ньому, зокрема, йдеться про те, що «німецькими службами встановлено, що поляки у своїх діях керуються певними вказівками, а саме: 1. Поляки мусять вступати в створені німцями органи влади, домагатися довіри з боку їх керівництва і непоміченим шляхом спрямовувати на користь поляків заходи та постанови німецької влади; 2. Кожен поляк, що знаходиться на службі, повинен піклуватися про те, щоб допомогти іншим своїм співвітчизникам проникнути в ту або іншу німецьку установу; 3. Сіяти недовіру німецької влади до українців і підштовхувати їх до репресій проти останніх»[361].

У повідомленні гітлерівської служби безпеки від 9 жовтня 1942 р. зазначалося подібне: «Ставлення поляків до навколишніх подій, як і раніш, характеризується двома моментами: по-перше, великою плинністю службовців у багатьох німецьких органах влади, з іншого боку, тією обставиною, що вони дотримуються ідеї про створення після війни великої держави. У задушевних розмовах між українцями і поляками це висловлюється завжди, причому поляків не можна жодними аргументами переконати в тому, що у випадку перемоги більшовики не допустять утворення нової польської держави»[362].

На окупованих на той час східних землях у продажу тільки для німців можна було придбати книжку доцента Берлінського університету доктора Г.-Й. Баєра «Das Schicksal der Polen» («Доля поляків»). Її автор, помічник коменданта м. Львова, політичний службовець в окупаційній адміністрації ГГ, у вступі до праці таврує поляків як завзятих вислужників на службі у німців на Волині, які, з одного боку, свідомо діють на шкоду місцевій українській людності, а з іншого — так само свідомо «ганьбять добре ім’я німецької влади в очах цієї ж людності».

Отже, після 3-ї конференції ОУН(Б), на якій остання прийняла назву ОУН(СД), на Волині і Поліссі (за організаційним поділом ОУН(СД) ця територія дістала назву Північно-західні українські землі — ПЗУЗ) розпочався інтенсивний процес оформлення окремих оунівських збройних відділів у структурні військові підрозділи. Навесні 1943 р. їх уже існувало декілька. До них дослідники зараховують формування на чолі з С. Качинським («Остап»), І. Литвинчуком («Дубовий»), Г. Перегіняком («Коробка»), І. Климишиним («Крук»), П. Кухарчуком («Дорош») та інші[363].

Особливо цей процес прискорився після втечі на заклик ОУН(СД) з німецької служби до лісу близько 5 тисяч українських поліцаїв, які склали кістяк місцевих територіальних угруповань УПА. На той час серед українського населення Сарненщини і Костопільщини вже була досить популярною діяльність її попередниці УПА — «Поліської Січі» Т. Боровця-Бульби. Отже, немає нічого дивного в тому, що керівництво ОУН(СД) вирішило перебрати цю назву для своїх боївок, а загони Т. Боровця-Бульби пізніше силою підпорядкувати собі.

Упродовж травня — серпня 1943 р. відбулося організаційне оформлення Головної команди (ГК) і Військового штабу УПА, а також основних її повстанських формувань. Саме у травні з’явилися перші накази ГК УПА, що свідчило про формальне політичне розмежування між останньою і Крайовим проводом ОУН(СД) на ПЗУЗ. Військові штаби, які діяли до того часу при обласних та окружних проводах ОУН(Б), перетворюються на територіальні штаби УПА.

З травня 1943 р. відомо і про діяльність перших, порівняно великих формувань УПА, що об’єднували понад п’ятсот чоловік[364]. Таким формуванням була, зокрема, так звана Перша група УПА, яку інколи ще називали Північною групою УПА, під командуванням Івана Литвинчука («Дубовий»), що діяла в північній частині Рівненщини та на півдні Білорусії. До її складу входило кілька загонів. У липні в рамках цієї групи було тимчасово створено ще й так звану Бойову групу «Бористена» на чолі з Дмитром Корінцем[365].

На півдні Рівненської області дислокувалося угруповання на чолі з Петром Олійником («Еней»), яке йменувалося на той час Південною групою УПА і також складалося з кількох бойових одиниць.

Зрештою, в північно-західній частині Волині — Полісся зорганізувалася Українська повстанча група «Озеро» під командуванням Юрія Стельмащука («Рудий»), загін якої налічував до 450 бійців[366].

До кінця літа 1943 р. завершився організаційний період творення УПА, яка набрала певною мірою організаційно сталих форм своїх окремих структурних підрозділів — сотень, куренів, загонів, відділів. Названі територіальні формування стали на той час