Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

й фінансової політики режиму», — писав він. До кінця війни Ергард опублікував лише кілька малозначних досліджень суто прикладного характеру. Справжня його робота в умовах нацистської Німеччини мала секретний характер і вилилася в закінчений у березні 1944 року меморандум під «конспіративною» назвою «Військове фінансування й консолідація заборгованості» обсягом 268 сторінок машинопису. Насправді це був неупереджений аналіз стану економіки гітлерівської Німеччини і план відродження народного господарства країни після неминучої, як стало вже цілком зрозуміло, поразки у війні. У серпні 1944 року, лише через місяць після невдалого замаху на Гітлера, коли масштаби нацистського терору сягнули ще небаченого, справді апокаліптичного рівня, кілька десятків найбільших німецьких промисловців та банкірів обговорили меморандум Ергарда та план Кайзера, керівника аналогічної наукової групи, створеної Об’єднанням німецьких приватних банків. Капітани німецької індустрії та фінансів схвалили меморандум Ергарда і вирішили підпорядкувати групу Кайзера Промисловому інституту. Примітно, що всі основні напрямки економічних реформ, які Ергард так рішуче й послідовно проводив 1948 року як міністр економіки, були сформульовані ним іще в меморандумі 1944 року. Пізніше він лише деталізував ті напрями й адаптував їх до конкретики політичної та економічної ситуації в країні.
Міністр

22 жовтня 1945 року доктор Ергард розпочав роботу міністром економіки окупованої американцями Баварії. Від перших днів після краху нацистського режиму Ергард співпрацював з окупаційною адміністрацією, спочатку як віце-бургомістр свого рідного Фюрта, потім як радник американської військової адміністрації Верхньої та Середньої Баварії. «Я на той час досяг тієї пори зрілості, коли почувався просто зобов’язаним взяти безпосередню участь у громадських справах, — писав Ергард. — Я розумів: зараз має народитися щось принципово нове… Я був уже досить старим, але й ще досить молодим, щоб самому брати участь у творенні цієї нової реальності». Йому було тоді 48 років.

Проте насправді час Ергарда ще не прийшов. Адже у березні 1946 року західні союзники узгодили зі Сталіним секретний «Індустріальний план» для Німеччини, який передбачав, що обсяги промислового виробництва у країні повинні в майбутньому складати 50—55 відсотків довоєнного рівня, важке машинобудування, авіа-, суднобудування та ще 11 галузей важкої промисловості повинні бути повністю знищені, німецький експорт має зводитися до вугілля та інших видів сировини, а життєвий рівень населення не повинен перевищувати 74 відсотків довоєнного, тобто бути на рівні 1932 року — піку Великої депресії. Відтак Ергардові глобальні плани створення в Німеччині ефективної соціально-економічної системи були просто не потрібні західним союзникам. Наразі його міністерству доводилося займатися втіленням у життя вказівок окупаційної адміністрації, яка в цілому проводила курс на деіндустріалізацію Німеччини.

Проте до 1948 року політична ситуація докорінно змінилася. Почалася «холодна війна», Сталін у радянській зоні окупації активно будував «свою» Німеччину, докладаючи титанічних зусиль, аби поширити контроль Москви на всю країну. Штучна консервація в західній частині країни післявоєнної розрухи грала в цьому питанні на руку «кремлівському горцеві». Відтак частина американської політичної еліти дійшла висновку, що німцям слід дати шанс, принаймні в західній частині країни, контрольованій Вашингтоном, Лондоном та Парижем, відновити економіку і забезпечити хоча б прийнятний рівень життя більшості громадян. Тим більше, що Конраду Аденауеру, якого західні союзники дедалі однозначніше розглядали як лідера майбутньої Німеччини (чи хоча б Західної Німеччини, як, зрештою, і сталося), вдалося переконати їх, що очолювана ним держава не становитиме загрози для західних демократій, а, навпаки, зможе стати важливим чинником у боротьбі проти ймовірних спроб СРСР встановити свій контроль над усією Європою. Проте ситуація зовсім не була однозначною. Чимало хто з американських можновладців і далі вважав, що допускати відродження Німеччини не можна. У Британії на той час правили лейбористи, які активно запроваджували елементи командно-розподільчої системи та обмежували економічну свободу у власній країні, а відтак, і у своїй окупаційній зоні в Німеччині, більшості ж французів, які зазнали принижень та страждань під час п’ятирічної нацистської окупації, сама думка про «шанс для Німеччини» видавалася небезпечним абсурдом.

Парадокс «Ергардової грошової реформи» 20 червня 1948 року полягає в тому, що й розробляв її план, і ухвалював рішення про її впровадження в життя зовсім не… Ергард. Схему реформи розробили ще 1946 року американські експерти Колм, Ґолдсміт та Додж, а рішення про її впровадження в життя ухвалював верховний комісар США в Німеччині генерал Люціус Клей. Ергард з квітня 1948 року був директором Управління економікою Об’єднаної економічної області (до якої спершу входили американська та британська окупаційні зони, а за кілька місяців було приєднано і французьку). Фактично він виконував функції міністра економіки відроджуваної в Західній Німеччині держави, яка формально була проголошена лише у вересні 1949 року, але аж до середини 1950-х років не мала повного суверенітету і змушена була узгоджувати свою політику з державами-переможницями. Ергард був ознайомлений із секретним планом Колма—Ґолдсміта—Доджа, проте американці не дозволили йому внести в той план жодних уточнень, а про те, що реформа почнеться саме 20 червня, він дізнався від генерала Клея лише ввечері 18 червня. Спершу обурений, Ергард заявив Клею про свою відставку, але вже через кілька годин у виступі по радіо першим повідомив німців про реформу, повернувши справу так, немовби це було його власне рішення!

20 червня кожен німець отримав по 40 новеньких «твердих» марок, згодом — ще по 20. Зарплати та пенсії надалі мали виплачуватися у співвідношенні 1:1, половина готівки та заощаджень громадян обмінювалася 1:10, друга половина — пізніше у співвідношенні 1:20. Грошові зобов’язання підприємств перераховувалися як 1:10, а зобов’язання банків та державних установ колишнього рейху анулювалися. Реформа справді мала «грабіжницький» характер, але давала шанс припинити гіперінфляцію, що лютувала у країні, і розпочати економічний розвиток з «чистого аркуша».

Але це був тільки шанс. Ергард був переконаний, що у випадку, якщо після грошової реформи не буде негайно докорінно змінено характер управління економікою, весь позитивний ефект від вельми болючої для населення реформи буде розтринькано протягом кількох місяців. І Ергард здійснив цей крутий поворот. Уже 21 червня в урядовому бюлетені було опубліковано чотири ключових документи, які вступали в силу 1 липня і, за словами Ергарда, «одним махом викинули до сміттєвого кошика сотні всіляких наказів та розпоряджень, які регулювали економічне життя