Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Пікантність ситуації полягала в тому, що це рішення Ергард ухвалив без дозволу і навіть без відома окупаційної адміністрації. За кілька днів до грошової реформи Ергарду разом з Аденауером вдалося протиснути «Закон про принципи господарської структури і політики цін після грошової реформи». Цей шедевр юридичної казуїстики давав Ергардові підстави (хоч і доволі сумнівні) зробити те, що він зробив. Але ані західні союзники, ані вельми потужні в Західній Німеччині соціал-демократи, які тоді послідовно обстоювали подальше одержавлення економіки, просто уявити собі не могли, що Аденауер та Ергард зважаться на настільки докорінні зміни в соціально-економічному житті країни на такій хиткій підставі. Розгорівся грандіозний скандал. Від Ергарда вимагали негайно скасувати свої рішення, аби «не допустити хаосу». Вирішальною стала розмова директора Управління економікою з генералом Клеєм.

— Я не порушував постанов військової адміністрації про квотування і контроль, — заявив Ергард. — Я їх просто скасував. І радше піду у відставку, ніж відмовлюся від свого рішення.

— Слухайте, пане Ергарде, всі мої радники категорично проти того, що ви зробили.

— Ви не самотні, пане генерале. Майже всі мої радники теж проти.

— Ну, добре. Я, звичайно, не фахівець, але інтуїція підказує мені, що ви на правильному шляху. Продовжуйте, — підсумував Клей.

Через багато років, уже після смерті Ергарда, генерал стверджував, що це рішення було найважчим і найвідповідальнішим у його житті. Натомість у кабінеті міністра економіки, а згодом федерального канцлера на найпочеснішому місці завжди висів портрет генерала Клея. Поруч зі світлиною професора Оппенгаймера.

Суть економічної реформи Ергарда можна звести до кількох основних пунктів:

— використати стабілізуючий ефект грошової реформи і провести якнайширшу лібералізацію цін;

— скасувати численні регламентації і постанови, що сковували суб’єктів господарювання;

— створити максимально сприятливі умови для вільної конкуренції через жорстке антимонопольне та антикартельне законодавство;

— максимально протидіяти лобістським зусиллям великого бізнесу;

— використовувати соціальні амортизатори для захисту слабких та незахищених членів суспільства.

Ергардову економічну реформу ні в якому разі не можна розглядати як якийсь одноразовий акт. Насправді його ідеї втілювалися в життя поступово, місяцями, навіть роками. 1948 року, під час «тотальної» лібералізації цін та тарифів, було «відпущено на свободу» 90 відсотків усіх цін. Але ж контроль над цінами на основні продукти харчування було знято лише 1958 року, а над транспортними та поштовими тарифами — 1966-го, вже аж наприкінці «ери Ергарда». Антикартельний закон, який Ергард уважав одним з наріжних каменів своєї системи, було зрештою ухвалено лише 1957 року, та й то не зовсім у тому вигляді, як він прагнув. Так сталося через шалений багаторічний опір великого капіталу, «вірним слугою» якого намагалися представити Ергарда радянські ідеологи та його опоненти всередині країни.

Найважчими для Ергарда були перші місяці після початку реформ, коли соціал-демократи стверджували, що «Німеччина перетворюється на рай для багатих і пекло для бідних», і спромоглися 12 листопада 1948 року провести 24-годинний загальнонаціональний страйк, у якому взяли участь 9 мільйонів осіб. Вимога була одна — відставка Ергарда. Втім, рівно через 10 років німецькі соціал-демократи ухвалили Годесберзьку програму, в якій зняли вимогу одержавлення і фактично підтримали політику соціальної ринкової економіки. Причиною стало економічне диво. Адже з 1950-го до 1960 року валовий внутрішній продукт ФРН зріс утричі. Споживання м’яса за цей час зросло на 70 відсотків, яєць — майже вдвічі, цитрусових — утричі, кави — в 4 рази, сигарет — утричі, пива — в 2,3 раза. 8 мільйонів західнонімецьких родин переселилося до нових приватних будинків або квартир. Дорогами країни бігало 8 мільйонів нових автомобілів. Західні німці стали першою у світі нацією туристів — 1962 року бундесбюргери витратили на відпочинок за кордоном 4,8 мільярда марок, а 1966-го — вже 6,5 мільярда. Саме ці цифри й любив наводити Ергард, коли звітував перед виборцями. Він рідко й неохоче згадував про кількість вироблених верстатів та тонни виплавленої сталі. Адже, на його глибоке переконання, все це не повинно цікавити пересічного громадянина.

Суть своєї соціально-економічної політики сам Ергард характеризував так: «Ти, державо, не переймайся моїми справами, але надай мені стільки свободи і залиш мені від результатів моєї роботи стільки, щоб я міг сам і на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю і долю своєї родини». Держава повинна встановити прозорі та зрозумілі для всіх правила «гри» в економіці, не допускаючи жодних невиправданих привілеїв і, водночас, жодної дискримінації будь-яких суб’єктів господарювання. Підтримувати треба не великих підприємців, які чудово дадуть собі раду й самі, а малий та середній бізнес. І це не просто слова. В нинішній, «постергардівській» Німеччині малий та середній бізнес дає роботу майже 70 відсоткам усіх зайнятих. До речі, в Україні сьогодні цей показник становить менше 10 відсотків.

Соціальний характер Ергардової моделі ринкової економіки проявляється, на його власну думку, перш за все в тому, що вона є… ринковою. А відтак створює умови для швидкого економічного зростання, збільшення суспільного багатства і надає переважній більшості громадян можливість самим забезпечити підвищення свого добробуту. На переконання Ергарда, соціальні виплати з боку держави мірою її розвитку та збагачення повинні не зростати, а… зменшуватися. Обов’язкова пенсія не повинна бути надто великою — той, кого турбує, як він житиме на старості років, повинен робити заощадження або користуватися послугами приватних пенсійних фондів. При цьому держава зобов’язана захистити громадянина від можливого шахрайства з боку тих фондів і ні в якому разі не допустити знецінення заощаджень за рахунок інфляції — тверда та надійна грошова