Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

одиниця виступає одним із пріоритетів. Водночас держава повинна надати всім громадянам рівні стартові можливості. «Забезпечити молоді доступну та якісну освіту набагато важливіше, ніж відправляти пенсіонерів засмагати на Майорку», — стверджував Ергард. І в нинішній Німеччині вища освіта є безкоштовною для всіх, на відміну від, приміром, Сполучених Штатів чи нашої країни.

Утім, забігаючи наперед, скажемо, що в нинішній Німеччині соціальні виплати не зменшуються, а зростають. «Мудрий Людвіґ», мабуть, перекинувся б у труні, якби дізнався, що нині в його країні державна соціальна допомога виплачується на кожну дванадцяту дитину, коли за його часів — на одну з 75. Саме занадто високий рівень соціальних виплат, відтак і податків, більшість експертів уважають чи не головною причиною того, що темпи економічного зростання Німеччини протягом останніх двох десятиріч є нижчими за середньосвітові.

А Ергард же писав: «Якщо всі зусилля соціальної політики спрямовані на те, щоб кожну людину вже з моменту її народження уберегти від усіх злигоднів долі, то не можна вимагати від людей, які виховані в таких умовах, щоб вони виявили необхідною мірою такі якості, як життєва сила, ініціатива, прагнення до вищої продуктивності та інші чесноти, настільки доленосні в житті та прийдешньому нації».

Канцлер

Ергард був беззмінним міністром економіки Федеративної Республіки Німеччина 14 років — від її заснування 1949 року до 1963-го, коли 87-річний Конрад Аденауер пішов у відставку. Вже десь у середині 1950-х років у правлячому Християнсько-демократичному союзі почали визрівати побажання, щоб Ергард, який переконливо довів країні свою високу спроможність і мав найвищий рейтинг серед усіх німецьких політиків, замінив на посаді Старого Конрада, який, за словами нашого героя, «правив країною і своєю партією в авторитарній манері середньовічних князів». Проте майстер політичної інтриги Аденауер усіляко цьому опирався ще довгих 8 років. «Ергард — книжник, який не бачить політичної перспективи, — стверджував засновник ФРН. — Для посади, на яку він претендує, я вважаю його непридатним». Важко сказати, скільки в цих твердженнях було щирої переконаності і скільки — егоїстичного бажання зберегти владу. Проте врешті-решт 16 жовтня 1963 року Ергарда все ж було обрано другим канцлером ФРН. Мудрий Людвіґ прийшов на зміну Старому Конраду.

Цей жвавий, як живе срібло, товстун випалював щодня щонайменше 15 дешевих сигар, не любив піших прогулянок та вранішньої зарядки, їздив до свого робочого кабінету в палаці Шаумбург, на відміну від Аденауера, без ескорту, скрупульозно дотримуючись усіх правил дорожнього руху. Стиль роботи кабінету міністрів став набагато демократичнішим. Ергард продовжував свою соціально-економічну політику, а в зовнішній політиці за три роки перебування на чолі держави не здійснив нічого помітного, хоча й не припустився явних провалів.

Утім, певною мірою Аденауер таки мав рацію — Ергард справді виявився поганим канцлером. Проте не з погляду результатів свого володарювання для держави, а через повну нездатність та небажання здобувати політичних союзників, підпорядковувати собі партійних функціонерів, займатися політичними інтригами. Складається враження, що все те було Ергардові абсолютно нецікаво, і йому було просто шкода на це сил та часу. В середині 1960-х років «занадто старий, занадто маленький, занадто католицький, занадто провінційний» ХДС переживав внутрішньопартійну кризу. Дедалі реальнішою ставала загроза, що «караул» у Бонні зміниться і до влади прийдуть соціал-демократи, які, як і більшість опозиціонерів у всіх країнах світу, обіцяли німцям золоті гори. Відтак партійні функціонери християнських демократів вирішили зробити цапом-відбувайлом Ергарда. І 1 грудня 1966 року він змушений був піти у відставку. Принагідно зауважимо, що ця «жертва» не врятувала тоді ХДС — вони змушені були згодитися на широку коаліцію з соціал-демократами, а 1969 року потрапили в опозицію. Але Ергард владу втратив. Після відставки він ще тричі обирався до бундестагу, 1968 року категорично відхилив пропозицію стати президентом ФРН (ця посада не передбачає реальної влади, а є радше представницькою), заснував власний фонд, який нині носить його ім’я, а 5 травня 1977 року помер у Бонні від зупинки серця. Ергарда поховано в мальовничому баварському містечку Ґмунд, неподалік від його літнього будинку. Туристи могилу відвідують рідко…

Урго-Калева Кекконен:
Селянин, що змусив чорта крутити жорна свого млина

1 березня 1956 року в головній будівлі КДБ на Луб’янці панували неприховані радощі — на посаду президента Фінляндії вступив Урго-Калева Кекконен. «Під час «холодної війни», як, утім, і до, і після неї, — стверджує генерал КДБ Олег Гордієвський, який «перебіг» на Захід і розкрив там чимало секретів свого колишнього відомства, — КДБ вважав своїм найвисокопоставленішим агентом (у світі. — Авт.) політичного діяча від Аграрного союзу Фінляндії Урго-Калеву Кекконена».

Кекконен обирався президентом Фінляндії ще 1962, 1968, 1973 і 1978 років і пішов у відставку через стан здоров’я лише 1981 року, 81-річним, провівши на чолі своєї держави понад 25 років. Перед тим він п’ять років був прем’єр-міністром, а ще раніше — п’ять років міністром.

«І у приватному житті, і на громадській ниві Кекконен завжди намагався показати себе вірним другом Радянського Союзу, — розповідає Гордієвський. — Інколи він згоджувався включити до тексту своїх виступів «тези», підготовані Міжнародним відділом ЦК (КПРС. — Авт.), які йому передавав резидент. І тоді гельсінська резидентура надсилала до ПГУ (Перше головне управління, служба зовнішньої розвідки КДБ. — Авт.) переможні реляції: «Здійснено активний вплив на найвищому рівні». І щоразу центр із гордістю доповідав про успіх у Політбюро». Але «гордо рапортуючи у Політбюро, що Кекконен цілком завербований агент, ані саме ПГУ, ані будь-хто з його гельсінських резидентів не бажали визнати,