Читати книгу - "Маг"

— Прочитаю. Якнайскоріш.

— І тоді завтра ввечері спробуємо зробити експеримент.

— На предмет сполучення з іншими світами? — спитав я, не приховуючи іронії.

— Так. Он із тим угорі, — кивнув він на густо всіяне зірками небо. — Або ж із тим, що ген там. — Кончіс опустив погляд до чорної маси гір на заході.

— Там, угорі, говорять по-грецькому чи по-англійському? — ризикнув я пожартувати.

Секунд п’ятнадцять він барився з відповіддю. Не усміхався.

— Там послуговуються мовою почуттів.

— Це не дуже виразна мова.

— Навпаки. Найвиразніша. Якщо її вивчити. — Він обернувся, щоб глянути мені у вічі. — Виразність, яку ви маєте на увазі, важлива в науці. Але не в…

Я так і не дізнався, де вона не важлива.

Ми почули кроки. З боку моря долинув звук знайомої мені легкої ходи по жорстві. Кончіс кинув на мене оком.

— Ані не гадайте про щось розпитувати. Це головне.

Я усміхнувся.

— Хай буде по-вашому.

— Поводьтеся з нею так, ніби вона хвора на амнезію.

— На жаль, я ніколи не мав справи з такими хворими.

— Вона живе нинішнім днем. Не пам’ятає про своє минуле й не має його. Якщо ви спитаєте про щось у минулому, то тільки розтривожите її. Вона дуже вразлива. І тоді вже не захоче зустрічатися з вами.

«Мені подобається ваш спектакль, — хотілося мені сказати. — Не зіпсую його». Натомість я мовив:

— Хай навіть я не розумію, навіщо це, та починаю здогадуватися, як воно робиться.

— Якраз навпаки, — заперечив Кончіс. — Ви починаєте здогадуватися, навіщо це, й не розумієте, як воно робиться.

Він видивлявся на мене, ніби хотів витаврувати ці слова на лобі. Відтак повернув голову до дверей. Я теж обернувся.

Тепер я втямив. Лампу поставили за мною, щоб освітити її вихід на сцену. То був такий вихід, від якого забило дух.

Дівчина була вбрана за модою 1915 року: темно-синя шовкова вечірня шаль на обтислій сукні, пошитій із відливистого матеріалу барви слонової кости, звуженій донизу й довгій, понад щиколотки. Вузький поділ і перешкоджав ході, і додавав їй чарівливости. Наближаючись до нас, гостя злегка погойдувалася, вона неначе вагалася й поривалася водночас. Волосся підібране догори в стилі ампір. Усміхаючись, дівчина дивилася на господаря оселі. З холодною цікавістю глянула, як я зводжуся зі стільця. Кончіс уже стояв. Вона видавалася такою елеґантною, цілеспрямованою й певною себе, — легка нервовість справляла враження вдаваної, — ніби тільки що вийшла з ательє Діора. Я зразу ж так і подумав: професійна манекенниця. А тоді: ото ще старий хлюст.

Поцілувавши дівчині руку, старий хлюст озвався:

— Лілі, дозволь відрекомендувати тобі пана Ніколаса Ерфе. Міс Монтґомері.

Лілі простягла руку, я потиснув. Холодна, млява долоня. Я доторкнувся до привида. Наші очі зустрілися, її погляд нічого не виражав.

— Добрий вечір, — сказав я. Дівчина відповіла легким кивком і відвернулася, щоб Кончісу було зручніше зняти з неї шаль. Він це зробив і повісив шаль на спинку свого стільця. Оголені плечі, масивний браслет із золота й чорного дерева, довжелезне намисто з каменів, схожих на сапфіри, але це скоріш ультрамарини або стрази. На перший погляд їй даси двадцять два — двадцять три, але є в ній щось таке, що старить років на десять. Якась прохолодність — не холодність і не байдужість, а прозора відчуженість. Про таку прохолоду мрієш спекотного літнього дня.

Вмостившись на стільці, Лілі склала руки й мляво усміхнулася мені.

— Сьогодні дуже теплий вечір.

Прозвучало чисто по-англійському. Чомусь я сподівався чужоземного акценту, а цю вимову зразу й безпомилково розпізнав. Така сама, як у мене, плід ексклюзивної школи й університету. Так говорять ті, кого один соціолог назвав «панівні сто тисяч».

— Справді, — відповів я.

— Пан Ерфе — це той молодий учитель, про якого я згадав був, — пояснив Кончіс. Його тон набрав нового відтінку — мало не шанобливого.

— Так. Ми зустрілися минулого тижня. Тобто кинули оком одне на одного, — злегка, зовсім не по-змовницьки всміхнулася мені Лілі й потупилася.

Я відчував у ній вразливість, про яку попередив Кончіс. Але то була лукава, виклична вразливість, і про це свідчив непозбувний відбиток інтелекту на обличчі, особливо ж на вустах. Лілі скоса поглядала на мене так, ніби знала щось мені невідоме — таке, що стосується не її нинішньої ролі, а людського життя загалом; ніби теж вправлялася, сидячи перед кам’яною голівкою. А я ж то сподівався познайомитися далеко не з такою самовпевненою й непростою особою; дуже вже свійською й домашньою постала вона в моїх очах минулої неділі.

Розгорнувши маленьке, по-павиному блакитне віяло, Лілі стала обмахуватися. Дуже бліда в неї шкіра, не знає засмаги. Запала раптова клопітка пауза, яка буває, коли не знаєш, що б його сказати. Лілі порушила тишу. Ось так господиня домівки виконує свій обов’язок — осмілює соромливого й скутого гостя.

— Мабуть, навчати дітей дуже цікаво.

— Не мені. Скоріш нудно.

— Кожна благородна й порядна робота нудна. Але ж комусь треба її виконувати.

— Втім, віддам належне своїй професії. Це ж завдяки їй я тут опинився.