Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Увесь грудень і січень Засмужні гарячково готувалися до весілля сина. У цих приготуваннях усі інші події відійшли на другий план. У Теодора не було ні бажання заглиблюватися у проведення плебісциту щодо української школи, ні тим більше причин не підписувати звіт про нього.

Звіт пішов нагору, а одразу після Стрітення Засмужні зіграли весілля. Правда, самі батьки були дещо незадоволені цим, але з різних причин: Теодор вважав (і не приховував цього), що синові ще рано женитися, 21 рік – не вік для цього, а Пелагея дещо обережно (як і кожна свекруха, зрештою) зустріла появу у своїй хаті невістки. Але вже з перших днів Ганна дала зрозуміти, що нічого міняти не збирається, тому лід неприязні зник одночасно із зимовою кригою.

Життя поволі налагоджувалося. Пам’ятаючи свій гіркий досвід, свекруха не надто запрягала до роботи невістку, зате Михайло працював за двох. Він встигав зробити і свою роботу вдома, і по найму, куди його запрошували інші. Іноді він ледве добирався до ліжка увечері, щоб із самого ранку знову піднятися до косовиці чи у ліс.

А в серпні Ганна народила здорового хлопчика. На спільній сімейній раді вирішили назвати його в честь діда, правда, на сучасніший манер – Федір. Він одразу ж став улюбленцем діда.

Теодор продовжував виконувати свої обов’язки війта, хоч і відчував, що над ним збираються хмари. Його діяльністю на посаді війта у повіті залишилися незадоволеними. Останнім аргументом став його підпис на звіті місцевого плебісциту. І Теодора викликали у повіт.

Те, що повернеться назад він вже не війтом, Засмужний знав, тому ще перед поїздкою налаштувався на такий розвиток подій. Сама ж відставка пройшла для нього безболісно. Дивно, але йому навіть не закинули його відверту проукраїнську позицію. Просто було сказано, що згідно розпорядження Варшави на території Польщі утворюється нова адміністративна одиниця – волость, яка об’єднуватиме декілька сіл. Кам’янка Лісна увійшла до Кам’янки Волоської з центром у Лаврикові, й управлятиме староста. У повіті не бачать його, Теодора Засмужного, на цій посаді. Йому, звичайно, вдячні за багаторічну роботу на ниві утвердження польської державності, але у подальшому більше не потребують його послуг.

Іншими словами – вигнали! І на тому спасибі, що не звинуватили у чомусь. Теодор Засмужний, не так засмучений, як розгублений, сів на бричку, дорогою купив газету і, давши коням можливість йти самостійно, заглибився у читання. Вже перша стаття зацікавила його. Вона називалася «Постріл на захист мільйонів». З неї Теодор дізнався про вбивство членом ОУН Лемеком радянського дипломата Майкова. У цей час у Львові відбувався суд над вбивцею, цей процес газети висвітлювали дуже широко.

Основним лейтмотивом суду була думка про відплату, яку здійснив Лемек у відповідь на голод за Збручем.

Засмужний пригадав собі, як на початку року до їхнього села докотилися чутки – напівправда-напівлегенда – про страшний голод у Великій Україні. Людям, які втекли від нього, не вірили, як не вірили багато чому. Саме тоді вперше почули дивне слово «колгоспи», і дітлахи всюди співали невідомо де почуту пісню:

Ніхто не знав, хто такий Йосько і що таке п’ятирічка, але слова запам’ятовувалися легко і куплет звучав всюди, навіть на весіллях…

Якось увечері постукав у двері Степан Засмужний, який єдиний серед братів виписував газети і журнали і найбільше серед усіх цікавився політикою. «Федьки» вже повечеряли і збиралися відправитися спати, як у кімнаті з’явився Степан.

– Дядьку Теодоре! – вигукнув він. – Про вас тут написали!

І протягнув журнал. Теодор, що звично сидів за столом, узяв білу книгу і поклав перед собою. Михайло підійшов ближче. На титульній сторінці чорними літерами було виведено «Талергофскій альманахъ».

– Що це? – здивовано запитав Михайло.

– Талергофський альманах. Перевидання. Перший випуск, як ви пам’ятаєте, дядьку, вийшов десять років тому до річниці початку війни, а це вже четвертий.

– Ну і що? – підвів очі Теодор.

– Подивіться на букву «З».

Теодор погортав альманах, знайшов потрібну сторінку, пошукав по прізвищах і, нарешті, натрапив на потрібне.

«ЗАСМУЖНЫЙ Федор Н., крест., Каменка Лесная (Рава-Русская), арест. авг. 1914, Терезин и Талергоф. В 1915 году призван в армию».

– Ну як? – радісно поцікавився Степан.

Складалося враження, що в альманасі йдеться про нього і цей факт йому дуже лестить.

– Може бути, – обережно відказав Теодор.

– Там і про інших каменюхів є, – продовжував Степан.

– Всіх?

– Всіх, хто побував у таборі.

– Ти залиши мені зараз журнал, – попросив Теодор. – Прочитаю – віддам.

Степан кивнув головою на знак згоди і махнув Михайлові, щоб вийшов поговорити. А Теодор залишився один. Жінки зачинили за собою двері у сусідню кімнату: піврічному Феді останнім часом було погано, піднялася температура, тому його лікували своїми, «бабськими» методами.

А Теодор повільно перегортав сторінки альманаху. Це видання випустило відроджене москвофільське товариство, тому воно було на російській (вірніше, старо-російській) мові. Розуміючи, що товариство мимоволі стало причиною його поневірянь, Теодор Засмужний майже одразу ж після Талергофа порвав з ним усілякі стосунки. Саме тому він відмовився від, здавалося б, грошовитої пропозиції очолити місцеву філію «Сельробу», саме тому він проігнорував запрошення на масштабний Талергофський з’їзд, що мав відбутися незабаром, – надто вже болісними були спогади про минуле. І ще одне утримувало Теодора: зараз «Сельроб» був не так русофільським, як прорадянським, а ті новини, що долітають через Збруч, зробили Засмужних антипатами комуністів.

Теодор не вчитувався у текст, лише дійшовши до алфавітного списку, ковзав поглядом по прізвищах. Незважаючи на антипатію до москвофілів, Засмужний не міг не відзначити досить-таки хорошу об’єктивність у висвітленні і подій, і окремих людей. Серед перелічених він знайшов багато знайомих – і тих, хто помер у цьому пеклі, і тих, хто пережив його. Зрештою, багато з тих «щасливчиків» невдовзі загинули на фронті.

Теодор Засмужний відірвався від читання. Щоразу більше його знайомих, друзів, просто випадкових людей, з якими його звела доля, вже відійшли засвіти. Куди поділася нерозлучна «камінецька четвірка»? Лежить під чужим австрійським небом, можливо, вже і без хреста, Осип Бучма; на річці Ізонцо в Італії загубилася могила Михайла Березовця (а чи була взагалі могила?); повернувся з фронту і не пережив «іспанки» Максим Холод. Лише він один залишився живий. З газет дізнався про насильницьку смерть колишнього командира Юліана Головінського – у 1930 році його вбили польські власті; ще раніше надійшла звістка, що помер останній цісар Карл.

Теодор зітхнув. Що ж, «снаряди рвуться поруч», як влучно говорив колись Гнат Бишко, правда,