BooksUkraine.com » Публіцистика » Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

238
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Коли кулі співали" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 249
Перейти на сторінку:
оружием, а деревни сожжены».[415] «Цей наказ викликав у селян лише насмішки і обурення».[416]

Повстанців було так багато, що Нестеренко вирішив створити ще один штаб — у Грузькому. До цього села ще 22 вересня із Володимирівки вирушило 300 озброєних селян на чолі з Іваном Чабаненком та російським есером Грабовським. Наступного дня у Грузьке прибуло ще й 250 козаків з Оситняжки. Северинівський загін отаборився у Божедаївці. Тут постав місцевий штаб, до якого увійшли Карпо Сокур, Федот Дяченко і комуніст Індиченко. Штаб мав завдання від Нестеренка атакувати Єлисаветград із півночі і зайняти станцію. Сигналом до наступу мав стати гарматний постріл. Гармату обіцяв дістати комуніст Дмитро Чуприна, ватажок повстанців села Федорівки. Компаніївська група планувала наступати з боку бобринецького шосе.

24 вересня рано-вранці Герасим Нестеренко, який здійснював загальне керівництво, особисто повів компаніївську групу на Єлисаветград. Дмитро Чуприна сунув на місто з боку Никанорівки та Черняківки. На жаль, він не виконав обіцянки привезти гармату, відтак повстанці, що мали атакувати з півночі, сигналу не дочекалися.

І все ж денікінців з міста вибили, навіть без допомоги загонів Чабаненка, Грабовського, Сокура, Дяченка та Індиченка. Денікінці втекли на Трепівку.

З в’язниці повстанці випустили арештованих. Одразу видали і поширили листівку, в якій повідомляли, що вони діють за наказом Симона Петлюри.

Лише о 12-й годині штаб божедаївського загону почув гарматний постріл і наказав наступати на Єлисаветград. Божедаївці не знали, що їхні товариші-повстанці вже давно захопили місто, а постріл цей був із денікінського бронепотяга, який підійшов з боку Знам’янки і почав обстрілювати місто. На приступ міста пішли піші й кавалерійські частини Добровольчої армії.

Повстанці — не регулярна армія, утримувати великі міста не їхнє завданням. Відтак, «поярмаркувавши» три години, селяни залишили повітовий центр. Якраз у цей час до міста підступила божедаївська група повстанців. Тож відступали під вогнем бронепотяга разом. Були втрати, зокрема загинув український есер Островський.

А 25 вересня денікінці з трьох боків зайшли в Компаніївку. Почалася дика московська розправа і в інших селах… Все ж недовго панували золотопогонники. Вже у листопаді під ними загорілася земля… І вдарили вони навтікача. Та врятувалися далеко не всі. Селянські ватаги підстерігали скрізь — і в полі, і в лісі, і в балках. Хлібороби, відчувши п’янкий смак перемоги, хмарами вступали до повстанського війська Андрія Гулого-Гуленка і Герасима Нестеренка…

Але знову плодами перемоги козацтва скористалися інші. На звільнену від денікінців Єлисаветградщину прийшла червона орда…

А де ж була в цей час українська армія? Її рештки, вирвавшись на Волині із «трикутника смерті», вже пройшли Поділля і під проводом Михайла Омеляновича-Павленка наближалися до Єлисаветградщини. 25 січня 1920 року в районі с. Володимирівка Єлисаветського повіту українська армія нарешті зустрілася з гулівцями. Зустріч була сердечною…

12 лютого у Медведівці гулівці влилися в Армію УНР. Гулий-Гуленко очолив Запорозьку дивізію, а Герасим Нестеренко — Низовий курінь. Запорозька дивізія та її Низовий курінь взяли участь у багатьох боях, зокрема відомо, що наприкінці березня 1920 року повстанські відділи Армії УНР під командою отаманів Сірка та Нестеренка захопили містечко Орлик,[417] а 5 квітня курінь Нестеренка у співпраці з колоною полковника Дубового взяв Бобринець, де «вторгували» 40 тисяч пудів зернового фуражу, який зібрали комуністи для голодної Московщини. Хліб поділили між військом і населенням, що сприяло збільшенню симпатій людей до української армії…[418]

Після Зимового походу запорожці відпочивали у подільському селі Писарівка. Вони мріяли йти на Одесу, вже уявляли, як карбують крок її бруківкою, як розкривають багаті одеські склади, але зі штабу армії надійшов наказ відступати на захід.

Дзигівка, Буша, Озаринці, Сказинці, Серби, Могилів, Лучинець, Серебринці… Багато сіл і містечок минули запорожці, аж поки підійшли до Збруча. Повоювавши з десять днів на лінії цієї річки, покотилися далі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі… Звідси і почався наступ «на Україну».

«Весела наша була дорога, — згадував запорожець Слоквич. — Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини… і запануємо у рідному краю…»[419] Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля ще раз насміялася… На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі сепаратний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало змогу більшовикам впорядкуватися та отримати підкріплення з Росії.

Під час перемир’я, 24 жовтня 1920 року, командир Запорозької дивізії Андрій Гулий-Гуленко отримав наказ Головного отамана прорвати фронт, вийти в запілля червоних та підняти там широке селянське повстання. Гулий сформував групу з трьох частин — Першого полку Чорної січі полковника Сірка, 2-го Надбужанського кінного полку Якова Шепеля та відділу Ілька Струка, який мав окреме завдання. Заступником командувача групи був Герасим Нестеренко.

Фронт прорвали в околицях Ярмолинців 8 листопада. Група Гулого мала прямувати у визначений район, не вступаючи у бої з ворогом. «Колона рухалась бічними польовими дорогами, оминаючи села, — згадував учасник рейду сотник О. Вдовиченко. — У першу ніч нашого маршу ми зустріли тільки один раз ворожу колону силою не більше одного батальйону, яка йшла нам назустріч тією самою дорогою. Підполковник Нестеренко і сотник Гришний вийшли наперед і сміливо запитали: «Какая часть, товаріщі?» Командир ворожої частини, видно, збентежений появою вночі такої численної колони кінноти, назвав свою частину. Підполковник Нестеренко, ніби сердито, крикнув: «Прахаді!» Ворожа колона поступилася вліво, і ми мовчки розминулися».[420]

За два місяці

1 ... 65 66 67 ... 249
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"