Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– А ти як думала?! Я хочу стати письменником і стану, отак-от.

– Але продати книжку… Це ж безнадійно!

Вона одразу згадала різного віку й зовнішності людей, які стояли хто на Андріївському узвозі, хто на Майдані Незалежності, хто біля кас Театру російської драми – і кожен з них тримав в руках папірець із благально-жалісливим написом:

Купіть мою першу книжку!

– Ні-ні, мамо, не так! – розсміявся синочок, вислухавши її. – Давай візьмемо за приклад Канадійську оптову компанію.

– Це ті, які бігають по вулицях і пропонують різний мотлох?

– Так… Ось послухай. За минулий тиждень я продав п’ять книжок, це вже двадцять п’ять гривень. Але мені це важко, бо моє покоління про Куренівську трагедію майже нічого не знає. А твоє й батькове покоління все це пережило! Вам буде легше.

Отож уяви. Ти намічаєш п’ятьох знайомих, кожному даєш по книжечці з умовою: нехай прочитають, і якщо сподобається й вони вважатимуть за можливе, нехай заплатять п’ять гривень. Мінімум чотири, але не нижче. А як ні – нехай повернуть книжку. До того ж, якщо вважатимуть за можливе – вони можуть порекомендувати те саме своїм знайомим на таких же умовах. А ті люди – своїм знайомим… З рук в руки – це принцип мережевого маркетингу, на якому працює Канадійська оптова компанія. Тоді на першому кроці ми продамо п’ять книжок, на другому – ще двадцять п’ять, на третьому – ще сто двадцять п’ять. Це вже перекриває тираж! Але нам потрібно продати від вісімдесяти до ста книжок, отож на третьому кроці – вже як вийде… Та й я теж потроху продаватиму. Попереду ще три тижні, ми все встигнемо. Хоч я й розумію, що ціна велика, проте…

– Твоя книга того варта, – зізналася Агата Самсонівна.

– Чесно?

– Чесно.

– Тому, що я твій син? Чи не тільки тому…

– Ні, зовсім не тому. Просто вона… чудова!..

– Якщо так, тоді за справу! – впевнено кивнув Спартак.

Отож сьогодні Агата Самсонівна вдруге за останні дні навідалася до своєї колишньої класної керівниці Ганни Михайлівни у шпиталь інвалідів Великої Вітчизняної війни, оскільки обрала її як одну з розповсюджувачок першої книги свого сина. Звісно, їй було дуже незручно брати гроші у такої людини, проте стара вчителька запевнила, що ладна була б заплатити навіть більше і що п’ять гривень – цілком пристойна ціна за таку дивовижну книжку.

– У твого Спартака стиль настільки ж відточений, як… як у Паустовського, – дивувалася Ганна Михайлівна. – А за змістом… Знаєш, це не гірше, ніж «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова.

– Шкода, що він не чує ваших слів. Бо я йому кажу те саме, а він не вірить, дурник такий.

– Нічого, нічого! От вийду я з цього шпиталю – ми з ним окремо зустрінемося й поговоримо на цю тему. Ти не заперечуватимеш?

– Як можна, Ганно Михайлівно! Звісно, Спарик з вами зустрінеться із задоволенням. А чи знайдете ви чоловік п’ять, яким?..

– Та я більше знайду! – енергійно кивнула Ганна Михайлівна.

– Ой, справді?! Бо нас уже строки піджимають трішки…

– Я тут уже декому дала почитати цей «Апокаліпсис по-київськи», вони вже хочуть і собі таку ж мати. Отож привези мені штук сім книжечок. Добре?

– Ой, дай вам, Боже, здоров’ячка, Ганно Михайлівно!

– Здоров’ячка твоєму Спартакові за те, що він таку важку працю виконав. Хай і далі працює так само сумлінно. Хоча…

Тут стара вчителька помовчала, потім додала замислено:

– Хоча мені здається, що навряд чи він напише щось більш досконале. Я не знаю, як можна було наважитися на подібний початок літературного шляху?! Це ж все одно що наздоганяти себе самого!..

– Уявіть, я це Спарику говорила також!

– А він що?

– А він лише повторив слідом за тим-таки Анатолієм Кузнєцовим: «Попіл Клааса стукає в моє серце». Каже, що мусив написати це. Мусив написати так, як написав, – зітхнула Агата Самсонівна.

І стара вчителька та її колишня учениця розгублено змовкли, думаючи про маленького хлопчика, якого вони обидві нібито знали… але, виявляється, насправді не знали зовсім!..

Бутик «Шпилька», Костопіль, листопад 1996 року

– Владиславе…

– Ну, чого тобі ще треба?!

– Владиславе… візьми гроші!

– Нелько, а не пішла б ти?..

– Але ж якщо люди дізнаються, що я тебе та й не віддячила… Після всього того, що сталося!..

– Нелько, давай не будемо, га?!

– Ні, давай, навпаки, будемо!

– От поясни, звідки вони дізнаються, якщо тільки ти їм не скажеш?!

– І все ж таки… візьми цю «штуку»! Я ж знаю про стан твоїх справ.

– Нелько, Нелько!.. Ти ж зрозумій: як для оплати послуг охоронця, таких грошей за виконану роботу… м-м-м… Навіть за добре виконану кваліфіковану роботу їх забагато. А як для твого чоловіка…

– Невже замало?..

Владислав зміряв її таким вбивчим поглядом, що жінка мимоволі втягнула голову в плечі.

– Ні, Нелько, все з точністю до навпаки: як чоловікові, мені приймати оплату від тебе грішми просто образливо.

– Владику!..

– Я ж тільки тому це вчинив, що ти мені… Що ти мені й досі небайдужа. Навіть після всього того, що між нами сталося. Отож найкраще, що можеш зробити в цій ситуації, то це вважати мій вчинок моїм тобі подарунком на день народження.

– Але ж до мого дня народження ще!..

– Вважай, що то аванс до твого дня народження, добре?

До останнього часу проблем з «кришуванням» у власниці бутику «Шпилька» не виникало. Як раптом все змінилося, й у «контролера», як то кажуть, зірвало дах. Від цього Нелька Нідзелінська перебувала просто у відчаї – бо не мала найменшого поняття про те, як повирішувати неочікувані проблеми.

І треба ж такому статися, щоб зовсім несподівано в ситуацію втрутився її «колишній»! Причому Владик розібрався з усіма рекетирами буквально однією лівою! От буквально!.. А наостанок ще й настрахав недолугих «контролерів»: мовляв, ще насмілитесь хоча б кінчик носа у «Шпильку» встромити – без голови на плечах залишитеся. Так і сказав…

Недолугі рекетири буквально очманіли від такого нахабства й «забили стрілку» Владиславові, щоб там раз і назавжди провчити нахабу. На «стрілку» він прийшов не сам, а з двома друзями – такими ж ветеранами-«афганцями». І знов «контролери» звідти ледь врятувалися – та й то не всі… А ті, хто лишився лежати в позі «пикою в землю», почули повторну пропозицію: залишити «Шпильку» в спокої – інакше їм усім гаплик!..

Втім, відчепилися нахаби лише після другої «стрілки», що завершилася так само не на їхню користь. Природно, захотілося якось віддячити Владиславові. Однак приймати гроші він навідріз