Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А ти як думала?! Я хочу стати письменником і стану, отак-от.
– Але продати книжку… Це ж безнадійно!
Вона одразу згадала різного віку й зовнішності людей, які стояли хто на Андріївському узвозі, хто на Майдані Незалежності, хто біля кас Театру російської драми – і кожен з них тримав в руках папірець із благально-жалісливим написом:
Купіть мою першу книжку!
– Ні-ні, мамо, не так! – розсміявся синочок, вислухавши її. – Давай візьмемо за приклад Канадійську оптову компанію.
– Це ті, які бігають по вулицях і пропонують різний мотлох?
– Так… Ось послухай. За минулий тиждень я продав п’ять книжок, це вже двадцять п’ять гривень. Але мені це важко, бо моє покоління про Куренівську трагедію майже нічого не знає. А твоє й батькове покоління все це пережило! Вам буде легше.
Отож уяви. Ти намічаєш п’ятьох знайомих, кожному даєш по книжечці з умовою: нехай прочитають, і якщо сподобається й вони вважатимуть за можливе, нехай заплатять п’ять гривень. Мінімум чотири, але не нижче. А як ні – нехай повернуть книжку. До того ж, якщо вважатимуть за можливе – вони можуть порекомендувати те саме своїм знайомим на таких же умовах. А ті люди – своїм знайомим… З рук в руки – це принцип мережевого маркетингу, на якому працює Канадійська оптова компанія. Тоді на першому кроці ми продамо п’ять книжок, на другому – ще двадцять п’ять, на третьому – ще сто двадцять п’ять. Це вже перекриває тираж! Але нам потрібно продати від вісімдесяти до ста книжок, отож на третьому кроці – вже як вийде… Та й я теж потроху продаватиму. Попереду ще три тижні, ми все встигнемо. Хоч я й розумію, що ціна велика, проте…
– Твоя книга того варта, – зізналася Агата Самсонівна.
– Чесно?
– Чесно.
– Тому, що я твій син? Чи не тільки тому…
– Ні, зовсім не тому. Просто вона… чудова!..
– Якщо так, тоді за справу! – впевнено кивнув Спартак.
Отож сьогодні Агата Самсонівна вдруге за останні дні навідалася до своєї колишньої класної керівниці Ганни Михайлівни у шпиталь інвалідів Великої Вітчизняної війни, оскільки обрала її як одну з розповсюджувачок першої книги свого сина. Звісно, їй було дуже незручно брати гроші у такої людини, проте стара вчителька запевнила, що ладна була б заплатити навіть більше і що п’ять гривень – цілком пристойна ціна за таку дивовижну книжку.
– У твого Спартака стиль настільки ж відточений, як… як у Паустовського, – дивувалася Ганна Михайлівна. – А за змістом… Знаєш, це не гірше, ніж «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова.
– Шкода, що він не чує ваших слів. Бо я йому кажу те саме, а він не вірить, дурник такий.
– Нічого, нічого! От вийду я з цього шпиталю – ми з ним окремо зустрінемося й поговоримо на цю тему. Ти не заперечуватимеш?
– Як можна, Ганно Михайлівно! Звісно, Спарик з вами зустрінеться із задоволенням. А чи знайдете ви чоловік п’ять, яким?..
– Та я більше знайду! – енергійно кивнула Ганна Михайлівна.
– Ой, справді?! Бо нас уже строки піджимають трішки…
– Я тут уже декому дала почитати цей «Апокаліпсис по-київськи», вони вже хочуть і собі таку ж мати. Отож привези мені штук сім книжечок. Добре?
– Ой, дай вам, Боже, здоров’ячка, Ганно Михайлівно!
– Здоров’ячка твоєму Спартакові за те, що він таку важку працю виконав. Хай і далі працює так само сумлінно. Хоча…
Тут стара вчителька помовчала, потім додала замислено:
– Хоча мені здається, що навряд чи він напише щось більш досконале. Я не знаю, як можна було наважитися на подібний початок літературного шляху?! Це ж все одно що наздоганяти себе самого!..
– Уявіть, я це Спарику говорила також!
– А він що?
– А він лише повторив слідом за тим-таки Анатолієм Кузнєцовим: «Попіл Клааса стукає в моє серце». Каже, що мусив написати це. Мусив написати так, як написав, – зітхнула Агата Самсонівна.
І стара вчителька та її колишня учениця розгублено змовкли, думаючи про маленького хлопчика, якого вони обидві нібито знали… але, виявляється, насправді не знали зовсім!..
Бутик «Шпилька», Костопіль, листопад 1996 року
– Владиславе…
– Ну, чого тобі ще треба?!
– Владиславе… візьми гроші!
– Нелько, а не пішла б ти?..
– Але ж якщо люди дізнаються, що я тебе та й не віддячила… Після всього того, що сталося!..
– Нелько, давай не будемо, га?!
– Ні, давай, навпаки, будемо!
– От поясни, звідки вони дізнаються, якщо тільки ти їм не скажеш?!
– І все ж таки… візьми цю «штуку»! Я ж знаю про стан твоїх справ.
– Нелько, Нелько!.. Ти ж зрозумій: як для оплати послуг охоронця, таких грошей за виконану роботу… м-м-м… Навіть за добре виконану кваліфіковану роботу їх забагато. А як для твого чоловіка…
– Невже замало?..
Владислав зміряв її таким вбивчим поглядом, що жінка мимоволі втягнула голову в плечі.
– Ні, Нелько, все з точністю до навпаки: як чоловікові, мені приймати оплату від тебе грішми просто образливо.
– Владику!..
– Я ж тільки тому це вчинив, що ти мені… Що ти мені й досі небайдужа. Навіть після всього того, що між нами сталося. Отож найкраще, що можеш зробити в цій ситуації, то це вважати мій вчинок моїм тобі подарунком на день народження.
– Але ж до мого дня народження ще!..
– Вважай, що то аванс до твого дня народження, добре?
До останнього часу проблем з «кришуванням» у власниці бутику «Шпилька» не виникало. Як раптом все змінилося, й у «контролера», як то кажуть, зірвало дах. Від цього Нелька Нідзелінська перебувала просто у відчаї – бо не мала найменшого поняття про те, як повирішувати неочікувані проблеми.
І треба ж такому статися, щоб зовсім несподівано в ситуацію втрутився її «колишній»! Причому Владик розібрався з усіма рекетирами буквально однією лівою! От буквально!.. А наостанок ще й настрахав недолугих «контролерів»: мовляв, ще насмілитесь хоча б кінчик носа у «Шпильку» встромити – без голови на плечах залишитеся. Так і сказав…
Недолугі рекетири буквально очманіли від такого нахабства й «забили стрілку» Владиславові, щоб там раз і назавжди провчити нахабу. На «стрілку» він прийшов не сам, а з двома друзями – такими ж ветеранами-«афганцями». І знов «контролери» звідти ледь врятувалися – та й то не всі… А ті, хто лишився лежати в позі «пикою в землю», почули повторну пропозицію: залишити «Шпильку» в спокої – інакше їм усім гаплик!..
Втім, відчепилися нахаби лише після другої «стрілки», що завершилася так само не на їхню користь. Природно, захотілося якось віддячити Владиславові. Однак приймати гроші він навідріз
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.