Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Владиславе…

– Га?..

– Владику!..

– Чого ти хочеш, Нелько? От чого?! Ти ж знаєш мій принцип: «Як померла – то померла»! Якщо розлучилися – то розлучилися. І крапка.

– Але ж…

– Я ж «вбивця мирних жителів», я ж «кат» і «фашист»! Ми ж там, в Афгані, тільки тим і займалися, що…

– Але ж про вас таке писали! Таке, що!..

– Ти кому більше вірила: мені, своєму чоловікові, чи тим «ізмишлізмам», які про нас понакрутили всякі писаки?!

Вона безпорадно втупилася в підлогу у себе під ногами. Так і не дочекавшись відповіді, Владислав пробурмотів:

– Отож, Нелько, давай-но краще не станемо мучити одне одного. Оплати від тебе я не прийму в будь-якому вигляді, так і знай! Бо нема на світі такої ціни… такого чогось цінного, точніше, за що ти б відкупилася від мене.

– Отже, я тобі й досі небайдужа? – поцікавилася вона обережно.

– Отже, й досі небайдужа, – погодився він.

– А може, тоді-і-і?..

– Ні, Нелько, не може. Ти ж мене знаєш: померла – то й померла.

Сказавши це, він різко крутнувся на підборах і широким кроком вийшов з бутику, господиню якого і досі кохав. І, схоже, кохатиме вічно…

1997

Обробка цуценяти під капітана

Залізничний вокзал, Фастів, липень 1997 року

– Назарко, я просто не вірю почутому! Відмовляюся вірити! От скажи мені, як таке могло статися?!

– Та отак і сталося, Гарасю!..

– Але ж, наскільки я розумію, квартира була твоя?!

– Моя. Авжеж моя.

– Як же тоді?..

– А що я міг вдіяти?! Її брати – вони знаєш які дужі?! Божечки, ти їх не бачив, інакше б не таких ще пісеньок заспівав!..

Гарась навіть відсунувся від брата трохи подалі й почав уважно розглядати небораку, немовби побачивши вперше в житті. Що ж до Назара, то під цим прискіпливим поглядом він якось зніяковів, весь знітився і, ховаючи очі, почав скрушно зітхати. А Гарась все дивився й дивився, не відводячи погляду від жалюгідного безхатька, на якого перетворився колишній міський лікар, а згодом сільський фельдшер. І все це сталося за той час, коли Гарась і його дружина тихо-мирно жили собі в Канаді, ні про що погане навіть близько не підозрюючи. Та якби ж вони тільки знали!..

Власне, тепер знають. І що ж далі?..

До України вони потрапили, можна вважати, випадково… і зовсім не випадково водночас! Це було Посольство Боже – місія з євангелізації загублених українських душ. Місія мала успіх, Святий Дух масово пробуджував до життя зашкарублі серця і зранені душі… Як раптом з кількох райцентрів Київщини і Житомирщини надійшов запит на свіжу християнську літературу, з-поміж іншого завезену місіонерами. Дружина Гарася – Надія була серед тих, хто брався доправити спасенні брошурки адресатам. Навіщо це їй було потрібно?..

«Хочу в Мотовилівці побувати. Там наш сиротинець, де ми з братом виховувалися. Все ж пам’ять…»

Справді, вже в Києві з’ясувалося, що Надійчин брат Костя помер у 1994 році. З іншого боку, Бакота, в якій Гарась прожив більшу частину життя, давно вже була затоплена. А Борова Мотовилівка як стояла, так і досі стоїть собі! Хоча сиротинець тамтешній таки закрили. І все ж туди треба доправити спасенні брошурки – а це недарма, ой, недарма!..

Та однією Мотовилівкою маршрут місіонерів не обмежувався. Зокрема, навідалися вони і до Фастова. І саме там Гарась несподівано, буквально ніс до носа зіткнувся… з рідним братом! Назарко перебував в стані жахливому настільки, що й не передати. Природно, Гарась почав розпитувати про те, як він занепав настільки глибоко?! Тоді й почув сповідь, як заради одноосібного заволодіння квартирою, дружина Валентина виставила горопашного Назарку за поріг, а її дужі брати відвезли небораку до Житомира й полишили на тамтешньому залізничному вокзалі, наостанок всіляко настрахавши, що в разі спроби повернутися до Києва його просто вб’ють.

То що ж, невже Назарко злякався настільки, що і справді не намагався повернутись додому жодного разу?! Отож-бо, що намагався!.. Тільки не одразу, а приблизно через рік після вигнання – навесні 1993 року… От тоді й з’ясувалося, що вертатись, власне кажучи, нема куди. Виявляється, за час, що минув, Валентина встигла продати квартиру, а потім разом з вирученими грішми та своїми дужими братами зникла в невідомому напрямі. Більш того, нові господарі встигли ще раз перепродати спірну квартиру. І кінців тепер не знайти… А разом з тим, не знайти і правди!..

Отож тепер Гарась намагався второпати, чим іще він може допомогти братові, окрім вже подарованої п’ятдесятидоларової купюри і щирої молитви, запропонованої Надійкою?! Ну так, півсотні у твердій валюті, сполучені зі щирою молитвою, – це вже щось… Але чи вистачить цього?! Все ж таки Гарась і Назарко – не чужі люди, а рідні брати!.. То чим іще можна допомогти горопашному невдасі, враховуючи обмеженість часу й ресурсів їхньої християнської місії?..

Чим?

Костопіль, кінець серпня 1997 року

– Синочку мій, а чи добре ти подумав, перш ніж відмовляти собі самому в такій прекрасній перспективі, як повернення на історичну батьківщину?..

Ці слова Гражина Яромирівна намагалася вимовляти якомога твердіше, до того ж тримаючи руки складеними на колінах, щоб не було видно тремтіння затулених стільницею долоней. Мабуть, це додасть її словам переконливості. Принаймні так їй здавалося… Хоча синочок, поза сумнівом, враховує хворобливий стан своєї любої матусі. Не може не враховувати! Адже він її любить!.. Любить і жаліє по-справжньому й непідробно.

– Мамо, мамо!.. Про які такі перспективи йдеться?

– Про перспективи життя в Польщі, ясна річ.

– Це все дурниці, мамо.

– Владику!..

– Перепрошую, звісно, за грубість… але ж дурниці такими й лишаються, як їх не називай! В Польщі у мене немає перспектив, усі перспективи тут.

– Де саме?! Невже в Костополі?..

– В Україні, мамо! В Україні. Треба ширше дивитися на речі.

– Я тебе не розумію, Владику.

– А я не розумію тебе, мамо.

Після цих слів у їхній розмові виникла напружена пауза. Відверто кажучи, останнім часом Гражині Яромирівні часом здавалося, що поруч із нею живе не її рідний синочок, а зовсім чужий, геть незнайомий чоловік. Це відчуття гранично посилилося саме зараз – коли Владислав повернувся з Києва, де проходив ІІ Всесвітній форум українців[67]. Після бурхливого розлучення з дружиною, котру в глибині душі він і досі