Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гражину Яромирівну така зміна одночасно і тішила, й насторожувала. Звісно, це добре, що синочок більше не зациклюється на своїй зрадливій Нельці. Втім, і батьки, й навіть дідусь Вітольд завжди попереджали його, що не пара вони, не пара! Не жити їм душа в душу в біді та в радості аж до глибокої старості… Принаймні Гражині Яромирівні здавалося, що Владика про це завжди попереджали. Але ж цей свавільний упертюх, як завжди, не послухався старших! Отож слідом за «диким шаленим коханням» (за яким насправді не стояло нічого, окрім холодного розрахунку з боку паскудної невісточки) пережив весь жах розлучення.
Ну нічого, нічого! Добре, що хоч любляча матуся у синочка лишилася – хоча і з тремором рук, що свідчив про більш серйозне захворювання… Однак з тремором чи без тремору – але матуся завжди приголубить і втішить! Бо матуся – це не зрадлива дружина. Бо синочок – це її часточка. Навіть вже доросла. Навіть така часточка, що пройшла крізь пекло Афганської війни…
Але ж з іншого боку – що це за «перспективи» такі тут, не в рідному Костополі, а… «в Україні»?! В цілій Україні, бачте?..
Ну, припустимо, раніше переїжджати в Польщу і справді було не надто бажано. Будемо відверті: за тим, як Лєшек Бальцерович лікує їхню історичну батьківщину за допомогою «шокової терапії», краще було спостерігати ззовні. Бажано з-за кордону. Але тепер, коли «терапія» принесла результати, й Польща зазнала кардинальних перетворень, – чому б і не переїхати туди, на історичну батьківщину?! Тим паче, вони лишилися удвох – старенька хвора матуся та її синочок…
Як ось тобі, будь ласка: «В Польщі у мене немає перспектив, усі перспективи тут». Які такі перспективи у її Владика можуть бути тут, в Україні?! Тут же геть нічого не змінюється, тут було, є й буде суцільне болото, в якому нема нічого, окрім жабів та п’явок!.. Тоді про що він каже?..
А Владик же не тільки казав – він ще й наспівував, поминаючи ту саму «зелену Україну», в міру природних здібностей намагаючись копіювати виконавську манеру Марилі Родович[68]:
Żal, żal za dziewczyną,
Za zieloną Ukrainą,
Żal, żal serce płacze,
Już jej więcej nie zobaczę…
І ще:
Wina, wina, wina dajcie,
A jak umrę – pochowajcie
Na zielonej Ukrainie
Przy kochanej mej dziewczynie…
Нічого собі «перспективка» – бути похованим у цьому «зеленому болоті»!..
Але будь-які спроби домогтися притомних пояснень завершувалися однаково: Владислав замовкав і лише загадково посміхався… Цікаво, про що саме він мовчав?! І чому мовчав?! І зрештою, що ж сталося на тому ІІ Всесвітньому форумі українців, що її любий синочок настільки змінився?..
Будинок по Фрунзенській наб., № 26, Москва, вересень 1997 року
Нормально влаштувалася сестричка в Москві, годі й казати! Навіть віддалено не можна порівняти з гамірливим «п’ятачком» на Харківському шосе, де стоїть будинок Всеволода Тихомировича. Особливо якщо йдеться про години-пік десь влітку: тоді від автомобільних вихлопів дихати просто нічим – хоч в протигазі цілий день ходи.
А тут, у сестрички Ритки!.. Вийшов на балкон – і перед тобою прекрасний краєвид на Москву-ріку!.. Вийшов на вулицю, прошвирнувся пару кварталів – ось тобі станція метро «Фрунзенська»!.. До Воробйових гір, які можна сміливо назвати найкрасивішою місцевістю в усій Москві, – просто рукою подати!..
Хіба що назва мікрорайону[69] підкачала: Хамовники… Можна подумати, що живуть тут суцільні хами неотесані! До речі, коли з Ритою сварився чоловік, він її так і називав – «хамовитою хохлушкою». Або ще «сючкою-кусючкою», бо нікуди правди діти: характер у неї з роками псувався дедалі сильніше й сильніше…
Але лізти в сімейні справи сестри та її чоловіка Всеволод Тихомирович вважав негідним. Та й загалом, жили вони добре, двох дітей на ноги поставили. А сварки оці всі?.. Та яке ж сімейство живе без сварок?! Особливо якщо згадати, через що вони пройшли: коли то СРСР розсипається, немов картярський хмарочос, то воістину народний президент Єльцин, «опівлітрившись» задля хоробрості, залізе на танк і московський Білий дім розстріляє… А як повзли і ширилися чутки про насування голоду, аж доки усі газети не запістрявіли фоторепортажами під аршинними заголовками:
В ОЧЕРЕДИ
Москва. Декабрь 1991 года.
Украина шлет в Москву колбасу и сахар. Столичное правительство начинает приватизировать магазины. Голода не будет – картофеля и муки хватит на всю зиму.
О-о-о, так-так! Подібного в газетах як начитаєшся, по телевізору надивишся, по радіо наслухієшся – мимоволі впадеш у розпач і назвеш любу свою дружиноньку собачим прізвиськом!..
Або як-от зараз, коли «піраміда» МММ захиталася, а настирливі розмови про її злодійський характер нарешті перейшли у площину конкретної справи про банкрутство[70], що наближалося стрімко й невідворотно. Ясна річ, дізнавшись, яку кількість акцій АТ «МММ» прикупив її чоловік потайки, не сказавши дружині ані слова, Рита продемонструвала коханому всю свою «вовчу» сутність, притаманну їй ще з сирітського дитинства! Й нарвалася на відповідні компліменти з боку благовірного – як же без чоловічої відповіді!.. Отож в сімейному «лігві» Волкових і досі нестерпно смерділо війною, а повітря квартири, здавалося, й досі бриніло від гнівних вигуків:
«Якого біса ти поліз у фінанси, де нічого не тямиш?!»
«Я самостійний дорослий чоловік! Маю повне право!..»
«Ну хоч би зі мною порадився, йолоп ти царя перського! А то накупив акцій!.. Теж мені Льоня Голубков[71] знайшовся, щоб тобі уся ця історія боком повилазила та й через булки!..»
«То у Льоні Голубкова дружину теж Ритою[72] звуть! То як же ж було не купити отих акцій, коли і дім у Парижі, й чоботи, і що вона тільки захоче – ото все-все їй Льоня купував?..»
«Ну ти й ідіот!.. Не партнер, а халявщик[73] – от хто ти такий!»
«Я не халявщик, Ритко, я навпаки!..»
«Так, ти не халявщик! Ти – йолоп царя перського!..»
Але Всеволода Тихомировича будь-які сімейні розбірки геть не зачіпали. Свідком подібних сцен він періодично ставав під час неодноразових гостювань у сестри. І щоразу Волкови мирилися. Що не дивно: адже отак багато сімей живе: спочатку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
