Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

ГЛАВА 35

– Грегорі... хто він? – спитала я, щойно Сольгард зачинив двері й опустив величезну клямку, відгороджуючи нас від інших мешканців фортеці.

– Він маг? – я зазирнула чоловікові у вічі, чекаючи відповіді. – Він... якось вплинув на мене?

Еллінге різко розвернувся:

– Радий, що ти відчула. Значить, йому не вдасться задурити тобі голову.

Зізнатися, я очікувала не такої реакції. Тож трохи розгубилася. Зібралася з думками.

– Чого... хотіли храмовники?

– Нічого нового, – знизав плечима Еллінге. – Все передбачувано.

– Ти... теж нічого не розповідатимеш?

– Теж?

– Брат... вважає мене мало не зрадницею. І ти... я почуваюся пішаком у вашій грі! До певного часу потрібним, але не надто цінним.

– Не кажи так, Іві, – він ступив до мене, взяв долонями моє обличчя, ніжно ковзнув пальцями по вилицях. – Ти неймовірна. Сильна, смілива, розумна. Я не знаю іншої жінки, яка насмілилася б стати перед розлюченим драконом, закриваючи брата. Яка наважилася б бігти на незнайомому літмобілі. Я вивчив звіт куратора Гароля, який вів тебе. Ти завжди відрізнялася від одноліток. Ти надзвичайно цінна. Не уявляю, як тебе могли проморгати... точніше уявляю, і це мені не подобається. Але я нескінченно щасливий, що доля звела нас разом. Я все розповім тобі. Обіцяю. Мені потрібно ще трохи часу.

– Для чого? – пробурмотіла я, заворожено дивлячись у його очі, розглядаючи всі відтінки синього в сяючих райдужках. Відчуваючи гарячі, ніжні чоловічі руки на своєму обличчі.

– Урвати у долі шматочок щастя, – він нахилився, знову поцілував мене, і я закинула руки на сильні плечі.

Зараз я дуже гостро усвідомлювала, що це моє справжнє бажання – бути з ним, синьоволосим чоловіком. Віддаватися йому, належати йому... Мене тягнуло до нього так, як ніколи в житті ні до кого не тягнуло. І ці його слова про щастя... як приємно було усвідомлювати себе цим щастям!

Яке затьмарювали тільки думки про майбутнє. Що далі? Адже він не захоче мене відпускати. І не впевнена, що зможу відмовити йому там, удома. Удома...

Під умілими ласками, жадібними губами всі питання розчинилися, відходячи далеко, і я просто віддалася тому, що відбувалося. Ще більш несамовито від того, що розуміла: рано чи пізно всьому прийде кінець.

Еллінге змушував мене забути про збентеження, відкриваючи нові грані насолоди. Хотілося пробувати, експериментувати. Шалено подобалося бачити його затуманений поволокою погляд, чути хрипке дихання біля вуха, що переходило у стогін задоволення. Розглядати у дзеркалі свої припухлі від поцілунків губи, груди, які налилися бажанням.

Ми заснули пізно вночі, щоб ледве прокинувшись наступного дня, продовжити досліджувати одне одного. Як же мені подобалося сильне оголене тіло чоловіка, звірячі рухи, тугі перекати м'язів, яких так приємно торкатися!

До нас намагався прорватися старий Фербонн, але Еллінге повідомив, що продовжить розмову завтра. Ще Картер хотів переконатися, що зі мною все гаразд, але чоловік відправив і його. Нас кликали на сніданок і на обід, але зрозуміли, що марно, і навіть принесли тацю з їжею.

Почало смеркати, коли втомлені, знесилені ми лежали, переплевши пальці та тіла. Еллінге обіймав мене ззаду, погладжуючи вільною рукою волосся. Я відчувала все його тіло та несподівану, глибоку близькість.

– Чому ти мені нічого не розповідаєш? – прошепотіла.

Еллінге тихо видихнув.

– Що ти хочеш почути, ніатарі?

– Усе. Як ми докотилися до такого життя. Чому... з ніатарі все... ось так.

– У давнину, коли ми тільки знайшли Ерсе, – почав він, не перестаючи погладжувати моє волосся, – всяке траплялося. Драххи шукали більш підходящих жінок серед тих, хто був наділений силою.

– Тобто ніатарі може бути кілька?

– Вони не були ніатарі. Ми просто шукали відповідних, тих, хто може виносити нашу дитину. Деякі жінки і самі були раді прийти до нас. Деякі... не дуже. Коли стало ясно, що нормально народити драхха не можуть навіть ті з них, чия сила велика за мірками цього світу.

– Невже жодна не вижила?

– На жаль. Ми створили наші міста, мережу візерунків, щоб допомогти їм, але все було марно. Навіть якщо Прада скріплювала союз, цього було недостатньо, щоб жінка змогла народити та залишитися живою.

– Міста? – напружилася я. – Але ж поза вашими містами не можна завагітніти?

Друзі, чи ви читаєте? Озвіться, будь ласка, бо я бачу лиже двух-трьох читачок, яким дуже вдячна за зворотній відгук. І не розумію, чи чекаєте ви продовження? Чи вам цікаво?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно