Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Важко розмовляти в цій штуці, так?
Вона різким порухом ножа розітнула поворозки на його масці. Клинок залишив у чоловіка на щоці довгу подряпину. Без маски він здавався не таким небезпечним. Був набагато молодший, аніж вона думала. Підборіддя в нього було обсипане прищами, а на верхній губі росло схоже на пух волосся. Він смикнув головою, і його погляд знову сфокусувався. Чоловік загарчав, спробував вирватись, але Ферро міцно його тримала, та й один дотик ножа до шиї хутко його заспокоїв.
— Чому ти за мною йдеш?
— Та я, блядь, не…
Ферро ніколи не відзначалася терплячістю. Зараз, коли вона сиділа на своїй тіні, їй легко було розізлитись і врізати йому ліктем по пиці. Він як міг захищався від неї, та вона всією вагою сиділа в нього на стегнах, і він нічого не міг удіяти. Її рука прорвалася за його долоні та врізалася йому в рота, в ніс, у щоку, і його голова, смикнувшись назад, ударилась об забрьохану бруківку. Чотири такі удари — і чоловікові розхотілося боротися. Його голова безвільно відхилилася назад, і Ферро знову присіла над ним, пхнувши ножа йому під шию. У нього з носа й рота витікала кров із бульбашками, що темними цівками стікала з обличчя збоку.
— То що, йдеш за мною?
— Я просто дивлюся. — Голос, що долинав із його закривавлених вуст, урвався. — Просто дивлюся. Я наказів не віддаю.
Гуркські солдати не віддавали наказів перебити народ Ферро і зробити з неї рабиню. Це не робить їх невинуватими. Це не врятує їх від неї.
— А хто віддає?
Чоловік кашлянув, і його лице засіпалось, а з його розпухлих ніздрів вирвалися бульбашки крові. І все. Ферро нахмурилася.
— Що таке? — Вона опустила ніж і кольнула його вістрям у стегно. — Гадаєш, я ніколи нікому не відрізала прутня?
— Ґлокта, — пробелькотів він і заплющив очі. — Я працюю… на Ґлокту.
— Ґлокта.
Це ім’я нічого для неї не означало, та з цього можна було починати.
Ферро підняла ніж назад, до його шиї. Ґуля в нього на горлі здіймалася й опускалася, злегка торкаючись леза клинка. Ферро зціпила зуби й, насупившись, поворушила пальцями на руків’ї. У кутиках його очей заблищали сльози. Найкраще покінчити з цим і втекти. Так найбезпечніше. Та їй важко було ворухнути рукою.
— Скажи мені, чому цього не слід робити.
У чоловіка в очах з’явилися сльози й потекли по боках його закривавленого обличчя.
— Мої птахи, — шепнув він.
— Птахи?
— Їх нікому буде годувати. Я, звісно, заслужив на таке, та мої птахи… вони нічого не накоїли.
Ферро примружилася на нього.
Птахи. Дивні в людей бувають причини жити.
Її батько тримав одного птаха. Ферро пам’ятала, як той висів на жердині у клітці. Нікчемна істотка, яка навіть літати не вміла — тільки триматися за гілку. Батько навчав птаха вимовляти слова. Ферро пам’ятала, як дитиною спостерігала за його годівлею. Колись давно, перш ніж прийшли гурки.
— С-с-с-с-с, — просичала Ферро в лице чоловікові й притиснула ножа до його шиї. Він налякано зіщулився. Тоді вона прибрала клинок, підвелася й стала над ним. — Як побачу тебе знову, тобі кінець. Вертай до своїх птахів, тіне.
Він кивнув, вирячивши мокрі очі, і Ферро розвернулася й побрела темним провулком у сутінки. Перетнувши міст, викинула ніж. Той булькнув і зник, і по мулкій воді розійшлися кола, що поступово ширшали. Залишити того чоловіка в живих, напевно, було помилкою. Її досвід показував, що милосердя — це завжди помилка.
Однак сьогодні вона, здавалося, була схильна до милосердя.
Питання
Полковник Ґлокта, звісно, блискучо танцював, але тоді, коли його нога терпла так, як зараз, йому було важко сяяти по-справжньому. Також увагу відвертало безупинне дзижчання мух, та й партнерка йому не допомагала. Арді Вест мала непоганий вигляд, але її постійне хихотіння починало неабияк дратувати.
— Годі! — гарикнув полковник, закрутивши її по лабораторії Адепта-анатома. Зразки у слоїках пульсували й хиталися в такт музиці.
— Частково з’їли, — всміхнувся Канделау. Одне його око дуже сильно збільшилося через лінзу. Він показав униз щипцями. — Це стопа.
Ґлокта відсунув кущі, притискаючи одну долоню до обличчя. Там лежав і виблискував червінню зарізаний труп, у якому майже неможливо було впізнати людину. Арді, побачивши його, заливисто розсміялася.
— Частково з’їли! — захихикала вона на нього.
Полковнику Ґлокті ця справа здавалась аж ніяк не веселою. Дзижчання мух ставало дедалі гучнішим і погрожувало остаточно заглушити музику. Навіть гірше: в парку ставало жахливо холодно.
— Як необачно з мого боку, — промовив голос іззаду.
— Тобто?
— Просто залишити його там. Але часом краще діяти швидко, ніж обережно, так, каліко?
— Я пам’ятаю, — пробурмотів Ґлокта. Стало ще холодніше, і тепер він трусився, мов листок. — Я пам’ятаю!
— Звісно, — шепнув голос. Жіночий, але не Арді. Низький, схожий на шипіння, від нього у Ґлокти засіпалось око.
— Що я можу зробити?
Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Рани в червоному м’ясі зяяли. Мухи дзижчали так голосно, що він ледве розчув відповідь.
— Можливо, вам варто піти до Університету й попрохати поради. — Ґлоктиної шиї торкнувся крижаний подих, і по його спині пробіг дрож. — Там ви, мабуть… могли б запитати про Сім’я.
Ґлокта незграбно зійшов із крайньої сходинки, і його занесло вбік; він притулився до стіни, і з нього зі свистом вирвалося дихання, торкнувшись мокрого язика. Ліва нога в нього дрижала, ліве око сіпалося, неначе вони були з’єднані ниткою болю, що врізалась йому в зад, нутрощі, спину, плече, шию, лице і з кожним порухом, хай яким незначним, натягувалася сильніше.
Він змусив себе застигнути. Задихати глибоко й повільно. Викинув із голови біль і постарався замислитися про інше. «Скажімо, про Баяза та його невдалі пошуки Сімені. Зрештою, Його Преосвященство чекає, а він не славиться терплячістю». Ґлокта витягнув шию то праворуч, то ліворуч, і відчув, як між його зігнутими лопатками потріскують кістки. Втиснув язика в ясна й почовгав геть від сходів, у прохолодну темряву книгосховища.
Воно не надто змінилося за останній рік. «А може, й за останні кілька століть». Його склепінчасті приміщення пахли пліснявою й старістю, світило в них лише кілька непевних заяложених ламп, а прогнуті полиці тягнулися кудись далеко, в мінливі тіні. «Час ізнову поритись у запорошених відходах історії». Адепт-історик, здавалося, теж не надто змінився. Він сидів за своїм брудним столом і нидів за купою паперів — вочевидь, запліснявілих — при світлі однієї-єдиної, непевної свічки. Коли Ґлокта придибав ближче, Адепт примружився на нього.
— Хто там?
— Ґлокта. — Він підозріливо глянув на затінену стелю. — Що сталося з вашим круком?
— Здох, — сумовито буркнув старезний бібліотекар.
— Можна сказати, відійшов в історію! — Старий не засміявся. — Ах, гаразд. Це відбувається з усіма нами. — «І з одними швидше, ніж з іншими». — Маю до вас запитання.
Адепт-історик нахилився вперед через стіл і придивився вологими очима до Ґлокти так, ніби досі не бачив жодної людини.
— Я вас пам’ятаю. — «Отже, дива трапляються?» — Ви питали мене про Баяза. Першого учня великого Джувенса, першу літеру в алфавіті…
— Так, так, ми це вже проходили.
Старий ображено набурмосився.
— Ви принесли той сувій?
— Творець упав, охоплений вогнем,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі», після закриття браузера.