Читати книгу - "(не) згоріти вщент, Мелорі Бронд"

Але з відкриттям фірми, я застряг тут, на три роки. Приїхав тільки раз, щоб захистити магістерську, наступного дня відразу повернувся. Залишатися не міг, знав зірвуся і піду про неї розпитувати.

З батьком не спілкуюся, його в моєму житті не було ніколи, так одна ілюзія. Тому я обірвав з ним спілкування. Досить з мене цього лайна, наївся на сто років вперед.

Марія Романівна, зустріла у подорожі свою долю, вже два роки, як щасливо живе з своїм Ріхтером в Німеччині.

Багато подорожують, ходять музеями, виставками, театрами... Намагаються надолужити втрачені роки.

Щоразу, мені дякує за те, що наполіг на подорожі і запрошує в гості. Я все обіцяю і ніяк не можу вирватися до них, хоча б на тиждень.

Як тільки думаю, ось поїду тільки завершу деякі справи, а потім з'являються нові обставини. І я знову поринаю у них, з головою, забуваючи про свою обіцянку.

Поглянув на годинник, вже час обіду давно, а я так запрацювався, що зовсім про нього забув. Взяв піджак, ключі і вийшов на вулицю.

Погода була по-весняному досить теплою і сонячною. Вдихнув глибоко, втягнувши до носа, знайомий запах весняних квітів. Так завжди пахлнула Мелані.

Зайшов до ресторану, сів біля вікна, на своє улюблене місце. До мене швидко підійшла офіціантка.

— Дорого дня пане, що бажаєте замовити?

— Стейк середньої прожарки, суп фірмовий, салат "Цезар" і каву без цукру.

Через хвилин п'ять принесли суп, потім все інше.

Доївши, я взяв чашку з кавою до рук і почав роздивлятися перехожих людей. Мій погляд зачепився за, до болю знайому, тендітну фігуру, яка ішла задумавшись вуличками міста.

Я протер очі, не вірячи в побачене. Мабуть, то хтось схожий просто на неї. Швидко розрахувавшись, я вийшов на вулицю, роздивляючись в пошуках її. Але так і не побачив.

— Так, Алексе, тобі потрібно терміново у відпустку, а то скоро ще не те буде ввижатися, - насварив себе подумки, ідучи до машини.

Звідки їй тут взятися, навчальний рік закінчується і вона не може поїхати так далеко, залишивши студентів. Нащо я взагалі думаю про неї. Меланія для мене давно померла, разом з моїм коханням до неї.

Весь залишок дня, я намагався працювати і не думати про неї. Телефон задзвонив.

— Ну ти де? Тебе ще довго чекати? Ми з тобою, мали зустрітися в нашому любимому ресторані. Я прийшов, а тебе немає. І який ти після цього мені друг?

— Макс, привіт друже. Вибач, я запрацювався і втратив плин часу, забувши про нашу зустріч. Давай якось на днях зустрінемося, з мене коньяк.

— Я тобі давно говорив, зав'язуй ти з роботою, їдь на відпочинок, як можна так себе заганяти. Ти, як робот. Робота, дім, робота. Вибач, забув, інколи ще красиві тьолки на ніч і все, на цьому твій список закінчується. Тобі скоро двадцять п'ять, а ти загониш себе роботою, неначе в тебе все цікаве в житті закінчилося. Тебе нічого не цікавить і не радує.

— Все сказав?  Макс, ти знаєш, я не люблю, коли мені вказують, як мені правильно жити. Тільки за те, що ти мій єдиний друг, я вдам, що нічого не почув. Я зателефоную на днях, і ми зможемо з тобою побачитися і поговорити. А зараз, вибач, мені потрібно закінчити з паперами. Договір потрібен на завтра.

— Гаразд, трудоголік. Алексе, а знаєш, що я тут подумав, одружуйся на своїй роботі, як на мене, тобі не потрібні друзі. Ти цілком щасливий, коли працюєш.

Макс вибив, я чув невдоволення і роздратування в його голосі нічого, при зустрічі все виправлю, з хорошим конякам не вперше.

З Максом, наша дружба почалася з бару. Одного разу, я так напився з відчаю, що не міг і двох слів до купи зв'язати. А він не кинув мене і відвіз до себе додому. 

Цілу ніч просидів біля мене. Мені було дуже погано, весь час нудило. Наступного дня сказав тільки, що жоден душевний біль ще ніхто не втопив в алкоголі. Тимчасове полегшення не вирішує нічого. 

Він неодноразово допомагав мені, коли я в черговий раз зривався. Розповідав, що і сам таким був, поки не зрозумів головного: "На дно впасти ніколи не пізно, а піднятися і знайти в собі силу іти вперед, одиниці зможуть."

Я старався, більше не напиватися в барах. Тільки інколи з Максом, коли зовсім починало рвати дах з розпачу.

Він ніколи не випитував причину, терпляче чекав, коли я сам зможу, про це розповісти. Підтримував мене з випивкою, слухаючи мій п'яний розпач.

Рік, цілий клятий рік, мене рвало на шматки. З кожним днем біль притуплювався, але до кінця не відпускав.

Відтоді, я сильно змінився. Тільки Макс мене знає справжнього, більше ніхто не побачить моє зранене серце.