Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

МИ ВТІКАЄМО

Власне, тікаємо не «ми», — ми тільки зговорюємося, провадимо підготовчу до цієї втечі роботу, гарячково обмірковуючи маршрути.

Ми — це я, потім старший унтер-офіцер пограничник, родом із Полтавщини, та ще два молодші унтерофіцери однієї з полтавчанином військової частини. Вони належать до тих унтерів, що ні за пригінчих на роботах не ставали, ні в бараках не старшинували, а сумували за рідним краєм, тяглися додому всім серцем і помислами так само, як і я.

Полтавчанин має компаса, чудом пронесеного крізь усі реквізиції, а в мене невеличка мапа Австро-Угорської держави, добута ще в Естергомі, коли мені вперше так нестерпуче захотілося тікати.

Отже, обидві сторони були рівноцінні: я нічого не вартий був без їхнього компаса, вони — мало важили без мапи. Це й споріднило нас, здавалося міцно неподільно, навіки. Була у них іще одна перевага: вони обіцяли, що на час утечі зможуть придбати не менше, як чотири повні кілограмові буханки хліба.

Але й мене матеріяльний бік мало тривожив до останнього дня. Я бо мав друга-мецената, в особі дуже симпатичного на вигляд, надволзького хліботоргівця, здається, Смірнова на прізвище, що в свій час постачав мені цілі партії табачниць, скуповуючи їх за безцінь недороблені, а після моєї праці над ними, збуваючи через якогось мадяра, мабуть, не за погані гроші.

Смірнов був завжди надзвичайно добра людина, я знав, що у нього ціла торба грошей, він завжди добре годувався, скуповуючи, скільки хотів, порцій, і ні в чому ніколи своєму шлункові не відмовляв. То нічого, що дядюшка Смірнов у розрахунках за мою роботу завжди надзвичайно точний, все пильнує урвати якогось крайцара, то нічого: робить він це так лагідно і тепло, що завжди залишає по собі найпрекрасніше вражіння.

Коли я поділився з дядюшкою Смірновом своєю думкою про втечу, і дуже-дуже здалека натякнув, що сподіваюся його допомоги, дядя Смірнов ухопив мене за обидві руки, щиро благословив мою «дуже розумну» думку і наобіцяв — коли не золоті, то срібні гори.

— Хліба? Буханку, дві, три дам! А може, грошей? З грошима, знаєш, краще: скрізь можна всього дістати…

Я скромно погоджуюся і на буханки, і на гроші. Тому то я так спокійно пристав до унтер-офіцерської компанії, певний, що за тягар їй не буду.

Непокоять мене трохи черевики, що давно погубили свої підметки, але і з цим вирішується якнайкраще.

Треба сказати, що вдруге на кам’яноломнях я працював зовсім недовго. Симпатичний інженер Дітріхс випросив для мене «помилування», і вже четвертого чи п’ятого дня мене радо зустріли в нашій конторці Ваня Фйодоров та Іллюша Симонія.

Трохи чи не того самого дня до нас випадково зайшов якийсь мобілізований чех-інженер — сивенький, літній чоловік, що працював на будівництві, але раніш ніколи не мав до нас справи. Він побачив мої, позбивані гострим камінням, напівбосі ноги, побачив геть пошматовані солдатські штани, пильно позв’язувані на місцях проривів шпагатом, і сумно, співчутливо похитав головою. А коли ми розговорилися, і він дізнався, що я з України, йому раптом заблищали очі, він сказав, що гаряче любить нашого геніяльного Шевченка, і тут таки почав деклямувати «Кавказ», часом зловживаючи тільки наголосами, в чому я негайно його поправляв, на велике його задоволення.

Він попросив проказати йому повний текст «Заповіту», тут таки записав його до свого блокнота, а коли я звернув його увагу, що такі уступи «Заповіту», як «Поховайте та вставайте…» у нас і досі царський уряд забороняє співати, інженер, щоб висловити мені своє глибоке співчуття, на прощання гаряче потис мені руку.

А на другий день ранком приніс мені пару ще добрих своїх черевиків і дуже просив «вибачити», що не спромігся ще й на штани.

Інженер Фогель — фрайвілігер (однорічник) із Галичини — той, наприклад, цікавиться нашим Кавказом зовсім з іншого боку. Він глибоко переконаний, що центральні держави розторощать Росію, заберуть Україну й Кавказ, і дуже цікавився, пильно розпитуючи Іллюшу Симонія, природніми багатствами Кавказу, а коли ми об’єднаними зусиллями всіх трьох доводили йому даремність таких сподівань, фрайвілігер Фогель «погоджувався», в крайньому разі, на концесії…

Фрайвілігер Фогель — людина взагалі дуже практична. Одного разу він цілі години дискутував із своїм земляком, так само воєнним інженером, про те, що зовсім даремно австро-угорсько-німецька влада не використовує багатющих покладів… екскрементів мільйонів полонених, на чому можна було б нажити добрі гроші… Він годинами, з олівцем у руках, вираховував у нашій конторці, скільки це було б чудового добрива (угноєння), коли б послід самого тільки гаймашкерського табору перетворити на кубо-метри, поскладати в штабелі і закласти акційну компанію для широкої експлуатації цього багатства… І все це цілком серйозно, глибоко продумано, з блискучими вогниками комерсанта в очах.

Цей хлопець взагалі був з головою: він зовсім недавно сконструював спеціяльного гарматного набоя — розривати дротяні загороди перед окопами, і тількищо дістав затвердження свого винаходу і похвалу австрійського військового міністерства.

І приніс (хоч і голова, але необережна голова!) рисунки всіх деталів свого винаходу до нас — перекопіювати. у мене ще нічого досі й на думці не було, але я страшенно вмовляв залишити рисунки до завтрього, бо сьогодні, мовляв, мало сонця. Дуже неохоче, але погодився Фогель на цю мою наївну пропозицію. А я вже був зовсім готовий до втечі. І тількищо пішов Фогель, я тут же вирішив, що, повернувшися з полону додому, я ще привезу своєму начальству й не абиякий подарунок. Деталів було аж шість окремих аркушів, ми їх миттю скопіювали на