Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Три місяці після

- Не знаю як вам, панове і ясновельможний пане гетьмане, - Із важким каменем на серці говорив Георгій Драга, - А ще місяця я б там не витримав. Жаль тільки делегацію яку ви там лишили. Їм там бути аж поки сніг не зійде.

- Зими довгі, пане Георгію, - Відповів Данило Апостол їдучи попереду, - А це їх робота і виконують вони її дуже добре.

Компанія Івана Строгого, разом із кількома солдатами із гетьманської свити супроводжували Апостола із Санкт-Петербургу до Глухова. Після нових двірцевих інтриг і фактичного підписання нової угоди між гетьманом і царем, котрого Данило зміг побачити лише раз за обідом, було прийняте рішення повернутися раніше визначеного терміну. Через пізнє завершення зими і добряче забиті дороги, від карети довелось відмовитись. Поїхали верхи.

Згадуючи події, що наче хвиля були одна за одною, Данило Апостол роздумував над тим, чи справді варто було залишати дипломатів на чолі з Іваном Чарнишем для: «Завершення бюрократичних справ».

Як би там не було, рішення прийняте й подальші дні говорили лише про настання роботи, котру важко назвати легшою.

Данило постол виринув з роздумів й зупинив коня.

- Глухів перед нами, панове.

***

Вартові за закликом наглядача знизу почали підіймати масивні ворота, що вели з міста. Яким із Свиридом легким бігом погнали скакунів. За ними не відстаючи рухалися кілька вояків з нового полку, командувачем якого зовсім недавно став Свирид Глондар. Несли із собою мішки й дві клітки із запертими в них соколами.

- Ще не забув чого я тебе вчив?, - Запитав Свирид підходячи до потрібного місця.

Ним було живописне озеро, що повністю покрилося ледом, от уже як кілька місяців.

- Не забув, батьку. Не підходити до птаха, поки не відійде він.

Свирид ствердно кивнув й вказав жестом випустити птахів. За свистом двох інших солдатів вони перелетіли на їхні руки із спеціальними шкіряними нарукавниками.

- Добре слідкуй, - Говорив Свирид, - Звірі в колір землі.

Яким проходив кілька кроків, поки дозволяла місцевість, не знав де починається озеро й наскільки міцний лід. Уважно вів очима кожен закуток, намагаючись розрізнити каміння від якоїсь невинної птахи чи іншої дичини, котра по природній потребі виходила на поверхню.

- Бачу, - Раптово вигукнув Яким, - На тих деревах.

Свирид подивився, кивнув, дав знак солдатам. Вони підняли руки, що було знаком для соколів, що полювання почалося. Їх масивні крила та легкість дозволяли стрімко набрати висоту й добре роздивитися потенційну жертву. Нею стала вгодована пташина, чий вид розрізнити було поки важко.

Різні види птахів, та кожен із них ділиться на два види: на тих хто захищається і на тих хто нападає. Соколи були з других. Як і перший вид втікає по різному, так і другий нападає по своєму. Соколи полюбляли вдарити жертву дзьобом на високій швидкості, щоб убити зразу, або ж бодай оглушити, щоби пізніше без усяких проблем донести в гострих і закручених кігтях до зручного місця. Втім якщо здобич виявлялася надто великою, частувати її починали там же де й убили.

Тут і починаються основні веселощі на соколиних ловах. Господарі хижих птахів не знають достеменно хто потрапить у владу сокола й намагалися не спускати з очей тварини, наскільки це було можливо. Якщо бачили, що птах не повертається, за ним потрібно йти, адже скільки б ти його не приручав - він до кінця життя буде вважати впольоване своїм.

Стрімке підняття вгору, спостереження, сокіл склав крила й на великій швидкості ринув вниз. Удар.

- Ідемо до тих дерев, він узяв щось інше, - Спостережливо й з поспіхом сказав Яким.

Свирид знову вказав солдатам слідувати. Вони знайшли протоптану дорогу, чи то вірніше стежку яка вела нижче, до зовсім невеличкого бору з поодинокими деревами на кінці його кордонів. Сосни.

Невеличкі пташки на гілках їх верхів’я, які вочевидь для сокола були надто малою здобиччю, починали відлітати щойно бачили людей. Груди снігу падали й розсипалися не доходячи до землі.

Яким уважно слідкував і вслухався, приймав до вух кожен шорох і навіть крик, за потреби.

- Ви їх годуєте? Пане сотнику, - Запитав Свирид їдучи за Якимом.

- Годуємо, пане полковнику. Кожен день якась миша, якесь м’ясо, є вода. Все чого хочуть. А чого питаєте?

- А просто схопив він мабуть щось велике. Наче місяць не їв.

За малим виступом вони вийшли на крихітну галявину, що була оточена молодими ялинами. На ній гордо стояв сокіл, стояв з розправленими крилами на куниці, білій як сніг, адже спершу відрізнити було важко, якби не кілька плям крові на ній.

Щойно побачивши людей, сокіл повернувся й вистрибнув крилами підлітаючи до руки одного із сотників.

- Ти ба, - Вигукнув Свирид, намагаючись не потрапитися в його розмах, - Справді не голодний.

Яким зіскочив з сідла, а слідом за ним один із солдатів. Підійшов до куниці, котра виявилась дуже вгодованою і поклав її до мішка. Кілька секунд роздивлявся місцевість й прикидав звідки атакував птах і як серед цієї білизни він зміг розгледіти таку тварину.

- Вийдемо звідси на поле, може там…

Домовити Свириду не дав звук копит, що наближався дуже стрімко.

- Пане полковнику!, - Вигукнув солдат в доволі легкій, але теплій одежі.

Його крінь крутився на місці, розносячи кристали снігу, вершник намагався заспокоїти свого скакуна.

- Гетьман вже на під’їзді до міста!, - Галасав солдат.

- Так швидко?, - Здовивано запитав Свирид.

- Нам на зустріч виїхав хтось із його свити, наказав відкривати ворота.

- Треба йти, - Скомандував Свирид.

- Їдьте, - Сказав Яким, - Я наздожену.

Свирид кивнув й жестом руки попрощався. Вершники стрімко почали заганяти птахів в клітки й покидати бір, залишаючи за спобою розвіяний в повітрі сніг.

Яким залишився на самоті серед засніжених ялин, в по своєму казковому місці, котре відпускало хотячи, без страху. Він підійшов до Вереса й перевіряв ремені, гладив гриву й дивився, що віддзеркалюють його темні очі.