Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

— Що ви відчували?

— Справжній смуток і переляк.

— Ну, якщо він підсунув вам стілець, то не схоже, що вони намагаються обдурити вас. Вони сердяться й намагаються вас змусити…

— Ні. Ви не розумієте. Вони намагались обдурити мене. І ще в них спливав час, вони втрачали зі мною терпець і ставали дратівливими.

— Добре… добре… що за хитрість вони намагалися з вами провернути?

— Ось цього я не знаю.

Я знову повернув її до вільних асоціацій. Відчував, що вона на межі прориву до спогадів про події того ранку. Клавдія довго мовчала, і я збагнув, що вона не каже мені, що в неї на думці.

— Про що ви зараз думаєте?

— Це не пов’язане.

— Байдуже. Скажіть, про що ви думаєте.

— Я пригадувала паперові серветки у ванній, усі в крові — Боббі вколовся, і кілька крапель упало на підлогу. Але це ніяк не стосується того, про що ми говоримо.

— Усе гаразд. Це ж вільні асоціації.

— Але тут немає жодного зв’язку.

— Звісно, є.

— І як це пов’язано з тим, що ми шукаємо?

— Байдуже. Це може бути пов’язано з чимось іншим. Просто продовжуйте. Це дуже добра подробиця.

— Але кров мене не турбує. Деякі люди тривожаться через неї, але не я.

— Тут усе одно може бути якийсь зв’язок. Не логічний зв’язок, але це може бути поєднано з чимось, що у вас на душі. Я радий, що ви про це подумали.

— Навіть не знаю, чому я про це подумала.

— Бо певним чином кров пов’язана з кров’ю.

Її очі розчахнулися, сповнені усвідомлення.

— О, Дене… о, Дене… о…

— Бачите, як працюють вільні асоціації? Просто кажіть усе, що спадає вам на думку.

Після довгої паузи Клавдія промовила:

— …щодо мого прання… Я гадала, що це було, коли прала білизну в пральні самообслуговування. Не знаю, чому я про це подумала.

— Усе гаразд. Це асоціація.

— Асоціація з чим? Як прання бодай із чимось пов’язане?

— Ну…

— Ага, я знаю, чому думала про прання! Тому що Боббі замочив у ванній у холодній воді свою сорочку з довгим рукавом. Коли він коловся, то засукував рукав, але в нього на рукаві була кров, і він відпирав сорочку в холодній воді… о-о-о… прання… кров… О, Дене.

— Бачите, як чудово працюють асоціації?

Жінка засміялася й кивнула.

— Гаразд, прання. Які думки це у вас викликає?

— Згодом я захотіла випрати одяг, у якому була, коли повернулася від Маккена…

— Це має сенс. Продовжуйте асоціювати.

— Пам’ятаю також, як згодом Боббі почистив мої рукавички світлішою рідиною… почистив… почистив… Бачу, як Брейді зчищає сніг із вітрового скла, щоби бачити під час їзди, а потім двірники зчищають сніг… Не пам’ятаю, це легкова машина чи вантажівка… вітрове скло… погана погода… сліди від шин на вулиці чи на під’їзній доріжці… десь там…

Після довгої паузи я спитав:

— Які думки це у вас викликає?

— Машина Льюїнґдонів від’їздить…

Я намагався говорити рівним голосом і не виказувати свого хвилювання, доки вона пригадувала подробиці шляхом вільних асоціацій. Коли ж ці паузи стали нестерпно затягуватись, я підштовхнув її.

— Які думки це у вас викликає?

— Брейді був за кермом і крізь вітрове скло стежив за дорогою, а потім повільно обернувся й подивився просто на мене зі здивованим виразом обличчя. Не знаю, чи я його про щось спитала, але пригадую, як він повільно обернувся до мене. Тепер пам’ятаю, що на ньому була армійська куртка… оливкова чи брудно-зелена… гадаю, востаннє, коли я вам його описувала, то казала, що він носив щось інше. Але зараз пригадую — то був військовий одяг. Те, що я розповідала про руде волосся в нього на обличчі… усе так, як я й казала раніше… а зараз я думаю про тіла в будинку, і від цього мені дуже сумно…

Асоціації припинилися, і незабаром я попросив Клавдію пригадати себе там, у вітальні її квартири з трьома чоловіками, які, з її слів, намагались її обдурити.

— Які думки це у вас викликає?

— Нібито я в кімнаті для нарад із лікарями й відчуваю, як вони гуртом насідають на мене… намагаються хитрістю змусити мене до вживання ліків і гіпнозу… до шокової терапії… усі ті плани лікування, у якому я насправді не хочу брати участі…

— Обман з боку лікарів та обман з боку злочинів — цікава паралель. Але ми досі не зрозуміли, у чому фокус. Як вони переконали вас їхати? Куди, кажете, ви поїхали?

— Не пам’ятаю. Що нам робити?

— Продовжуйте спроби. Я казав вам, коли ми починали, Клавдіє: я не здаюся.

— Мені на думку не спадає нічого логічного.

— Забудьте про логіку.

— Навіть чогось дурного не можу вигадати.

— Не силуйте себе. Лише вільні асоціації, як ми робили досі. Куди, заради бога, вони могли вас попросити поїхати? Не так багато місць, куди ви могли вирушити о п’ятій чи шостій ранку в заметіль.

— Часом о цій годині в Боббі закінчувалися цигарки, і він віз мене до цілодобової крамниці й змушував виходити з машини та купувати їх для нього. Але тут ішлось не про цигарки… Не думаю…

Вона зробила паузу, і в її очах з’явився відсторонений погляд.

— Пам’ятаю, хтось казав мені, що я маю провідати якихось людей… а потім пам’ятаю, як сиджу в машині, і сніг валить справді густо… і я до Брейді: «Ти казав, що ми їдемо відвідати людей, але не казав, що ті люди мертві». Я впевнена… Я справді впевнена, що це сталося.

— Продовжуйте.

— Це тоді він повернув голову і так дивно подивився на мене. Вони не підозрювали, що мені щось про це відомо. Вони не знали, що я їх чула, стоячи на задньому ґанку, і що вмикала воду у ванній і підслуховувала під дверима. Гадали, що я завжди в тумані й не знаю, де я і що зі мною… хіба що задом наперед не ходжу. …Пам’ятаю, він розвернув до мене голову й плечі, дуже повільно… його розширені очі… його відкритий рот. Він спитав, звідки я знаю, що всі померли… сумніваюсь, що я сказала йому правду.

— Що ви йому сказали?

— Не знаю… але чую, як плачу… Уявляю, як тоді засмутилася… мої вії змокли від сліз… туш пече мені очі… і я чую, як кажу йому просто дати мені спокій.

— Мене цікавить, що спонукало вас тоді казати, начебто всі, кого ви зібрались відвідати, мертві.

— Щось, що він сказав мені… Я бачу його обличчя справа… його профіль…

І знову довге, нескінченне мовчання, від якого хотілося рвати на собі волосся.

— Куди, на вашу думку, ви їхали? — знов і знов тихо питав я, намагаючись випорпати це з її пам’яті.

— Знаю, — раптом здригнулась вона. — Знаю. Вони сказали мені, що хтось занедужав і потребує цілителя. Попросили мене поїхати… помолитися за того недужого. О Господи. Яке дивацтво. Хтось хворий і помирає… Колись я таке робила — ходила молитися над хворими.

У цьому був сенс. І було схоже на правду.

Клавдія знову на деякий час змовкла,