BooksUkraine.com » Сучасна проза » Відверто про Клавдію 📚 - Українською

Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

189
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Відверто про Клавдію" автора Деніел Кіз. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 72
Перейти на сторінку:
її очі оскляніли, наче розум обстежував минуле. Нараз вона підстрибнула.

— Згадала! — радісно скрикнула жінка. — Я все згадала!

Настала її черга походжати туди-сюди.

— У їдальні була канапа, — розповідала вона, — і ще одна, радше широке ліжко зі спинкою — у вітальні. А над дверима між ними був витвір мистецтва — ікона з… з… Ісусом, який молиться в Гетсиманському саду… О Боже мій! — вона тріумфально здійняла руки над головою. — Тепер я все згадала! Згадала! Згадала! Згадала!

Мене пробрав холод. Я мовчав, боячись порушити ці дивні чари. Візуальне уявлення ікони якимось чином повернуло їй усі спогади. Клавдія заговорила дуже швидко на противагу своїй звичній виваженій манері.

— Гадаю, вони не знали, що сказати мені, коли прийшли до будинку! А Діно сказав… Ні!.. Ні!.. Діно там не було. То було іншої ночі. Діно відмовився спати на тій канапі — він колись спав на ній — через ікону з Христом у нього над головою. Сказав: «Як, по-твоєму, я спатиму, коли він витріщається на мене?» Боббі зняв її, а пізніше я стала на стілець і повісила на місце.

Однак тієї ночі, коли Боббі ходив туди-сюди, оглядаючи кімнату, він втупився в ікону з Ісусом, який молився в Гетсиманському саду, і сказав, що хоче, аби я поїхала помолитися за якогось хворого. Тепер я усвідомлюю: він просто вигадав, що сказати мені, якраз тієї миті, як побачив ікону. Він обдурив мене. Ось у чому справа, Дене! Ось воно! Я згадала!

Вона розсміялася — такою щасливою я ніколи її раніше не бачив. Потім схопила мене за руки й стиснула їх.

— Навіть не сподівалась, що взагалі це згадаю. Я бачу і чую все так, наче я там… Боббі завжди насміхався з Христа. Казав, що той був гей… чи мав інтрижку з апостолом Павлом… знаючи, що мене це ображає. Пам’ятаю, вони глузували з Христа тієї ночі, а я була дуже засмучена.

— Резонно, Клавдіє. Бо я гадаю, що заради такого вони могли вмовити вас поїхати навіть у заметіль.

— О, так. Боббі знав, що я неодмінно це зроблю. Навіть якщо я вже випила свої ліки… навіть у заметіль… якщо я вірила, що десь хтось лежить хворий чи при смерті… і його не рятують… чи він новонавернений християнин, то я їхала.

— І ви гадали, що їдете до когось додому?

— Так.

— І ви вірили в це?

— Ще й як вірила. Боже, це все — останнє, що спадало мені на думку! Лише зараз, коли справді почала пригадувати, як Боббі озирав кімнату, я подумки глянула на те, що було в нього перед очима, і зрозуміла: це та ікона. А ще я мала гобелен із біблійною картиною — «Таємна вечеря», він висів у їдальні. Діно якось поскаржився, що я декорувала житло під церкву.

Її сміх був гучним і щасливим. Я вважав добрим знаком, що після всього цього вона ще сміялася з себе. Клавдія труснула головою й скрикнула:

— Тепер точно пам’ятаю нашу розмову з Брейді в машині. Я мовила: «Ти ж казав мені, що ті люди хворі, а не мертві!» Ось воно! Ось воно! Ось воно! Мені й не снилося… Вмираю з голоду. Ми можемо зараз піти поїсти?

— Є ще один момент щодо поїздки до будинку Маккена, який маємо з’ясувати. Ще одне питання, на яке треба відповісти.

— Тільки не про те, що було в будинку, — простогнала вона. — Не сьогодні.

— Ні. Про поїздку до будинку.

Клавдія надула губки й, сплівши пальці, присіла на край крісла, ніби чекаючи останнього запитання від учителя перед перервою на обід.

— Тоді ми зможемо піти поїсти китайської їжі?

— Звісно, — погодився я, — щойно закінчимо з цією частиною історії. Але спочатку це: у який момент ви дізналися, що це обман? Що змусило вас усвідомити, що ви їдете не молитися над кимось, хто помирає, а до будинку Маккена?

— Коли ми вже були майже там.

— Як ви про це здогадалися?..

Не встиг я договорити, як вона зашепотіла, усупереч самій собі:

— Ні… ні… ні… навіть не тоді… навіть не тоді… навіть не тоді… Це було, коли я увійшла до будинку й побачила перше тіло… місіс Маккен біля каміна… — Клавдія затулила рота долонею. — Ні… ні… ні… це неправда. Це мало бути, доки я ще сиділа в машині. Він сказав мені, коли ми майже під’їхали до будинку… сказав, коли ми були за кілька вулиць звідти… сказав мені. Пам’ятаєте, я говорила, що він побачив якісь свіжі сліди від шин на снігу — на вулиці чи на під’їзній доріжці — і сказав: «Певно, вони щойно поїхали»? Тоді я й зрозуміла, про що він каже. Зрозуміла, щó він має на увазі. А коли заговорила про те, що десь тут є хворі, над якими я маю помолитися, він відповів: «Єдина хвора тут ти».

— Ви справді повірили Боббі, коли той сказав, що хоче, аби ви помолилися за хворого?

— Я тоді щось запідозрила. Але все одно мусила їхати, інакше не змогла б заснути з чистою совістю.

— Те, що ви кажете мені цього разу, — правда?

— О, так, — палко запевнила жінка. — Це щира правда.

— Добре… — я відкинувся назад. — Як ви почуваєтеся тепер, розкривши цю частину історії?

— Наче з моїх плечей зняли неймовірний тягар. Гадаю, це зробили ви. Не думаю, що вони й надалі мене мучитимуть.

— На сьогодні ми закінчили, але вам однаково доведеться на словах — крок за кроком — провести мене будинком Маккена в ту ніч, коли ви там були.

— Гаразд, — погодилась вона. — Наступного разу. А зараз ходімо поїмо.

Розділ двадцятий

У наступній нашій розмові за тиждень Клавдія пригадала: тієї ночі, йдучи снігом до машини позаду Брейді, вона мала передчуття, що люди, за яких їде молитися, помруть, не дочекавшись її. Але Клавдія сподівалася, що вони будуть живі. Боббі зазвичай насміхався з її тверджень, що вона має силу говорити з духами і що потойбічні істоти можуть заступатися за людей у хворобі й при смерті. Їй не вірилося, що зараз він умовляв її скористатися своєю силою для допомоги іншим.

Вона виразно пригадала, як Брейді відімкнув дверцята засніженого «фольксвагена» і пустив її на пасажирське сидіння. Коли він сідав за кермо, Клавдія побачила, як чоловік виймає пістолет з-за пояса й ховає під свою брудну оливкову армійську сорочку.

— Нащо він тобі? — спитала вона.

— Ніколи не ходжу без нього, — відповів Брейді, дивлячись просто перед собою.

Завив стартер. Жінка подумала: мабуть, вони не зрушать з місця. Але потім машина зачхала, і Брейді кілька разів натиснув на газ. Жодного разу навіть не глянув на неї.

Клавдія завжди мала складні почуття до Брейді. Їй не подобалася його холодна відчуженість, та оскільки він був бісексуалом, жінка відчувала з ним спорідненість. Інші люди — як натурали, так і геї — не могли збагнути бісексуальності, зрозуміти, що ти можеш кохати всіх.

Звернувши на трасу І-70, вони проминули патрульну автівку, і знов у неї виникло передчуття чогось зловісного попереду.

— Сподіваюся, ми встигнемо, — промовила вона.

Брейді кинув на неї дивний погляд.

Поки вони їхали, Клавдія не могла розібрати, де вони, адже дорожні знаки замело снігом. Потім вони звернули на

1 ... 67 68 69 ... 72
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відверто про Клавдію», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відверто про Клавдію"