Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Я, здається, сп'янів, Отто, і не зовсім зрозумів. Що то за всепоглинаючий фокус?

— Мається на увазі, що Сталінград скував дуже багато наших сил. От він і хоче розрубати цей стратегічний вузол одним ударом. Підтягуємо туди резерви, а червоні перемелюють їх і перемелюють… А треба от так…

Долл ударив кулаком по столу. І затягнув далі стару пісню:

— А ти до мене не хочеш в ад'ютанти. Тоді порадь когось з офіцерів. Можна навіть не офіцера, просто розумну і вірну людину. А вже про офіцерські погони для неї я сам подбаю. Відмови мені тепер немає ні в чому.

— Куди ж ти Дорджієва подінеш?

— Що Дорджіев? Потрібна людина, якій я міг би довірити роботу з агентурою.

— Для цього в тебе є капітан Гюнтер.

— Його мені Альбрехт підсунув. У разі чого продасть за півгроша…

— Тоді бери Астрова. Здібний хлопець. І вдячний за те, що ми вирвали його з табору. — Подумаю, Миколо. Та це і не так просто. Ким я заміню його в Астрахані?

— Скоро ми дамо тобі новачків із школи. Там є підхожі хлопці: підучили ми їх непогано.

Та зондерфюрер вже сидів із заплющеними очима. Не то спав, не то давав знати, що час уже відпочити.

Наступного ранку, прощаючись з Клинченком, Долл усе ж повернувся до незакінченої нічної розмови:

— Спасибі за пораду! Астрова при першій можливості заберу до себе.

По дорозі додому Микола і Войцехівський мали нагоду переконатися, що конфіденціальне повідомлення Долла про виступ Гітлера у «Вовчому лігві» та його директиву якнайшвидше оволодіти Сталінградом — правдиве. По всіх дорогах, здіймаючи куряву, йшли військові колони у напрямку Волзької фортеці. Фашисти готувалися до рішучого штурму.

Та не знали і не могли тоді знати ні Клинченко, ні Долл, що кінцевий результат Сталінградської битви залежить уже не від фюрера, його фельдмаршалів і генералів, бо назріває подія світового масштабу, яка круто поверне хід усієї війни.

…Дванадцяте вересня 1942 року. Того самого дня, кдли Гітлер у «Вовчому лігві» дав директиву рішучим ударом покінчити із Сталінградом, у Кремлі був схвалений стратегічний задум видатних радянсьііщ полководців: оточити й розгромити угруповання фашистських військ на Волзі. Операцію назвали «Уран».

У жовтні Астрова викликав Катеринич. За час співробітництва вони близько познайомилися. Після того, коли Яків Іларіонович допоміг матросові налагодити листування з матір'ю, навіть переслати їй конче потрібні дефіцитні ліки і трохи продуктів, Павло побачив за суворою зовнішністю Катеринича добре серце. Розвідник полюбив його, як батька.

Цього разу розмова вийшла більш офіційною.

— Хочете повернутися на передній край? — запитав Павла Катеринич.

— Звісно, Якове Іларіоновичу! Ви ж мою думку давно знаєте…

— Так! Але обставини склалися особливі. Робота буде не лише небезпечна, а й, як би це точніше сказати… ну, малоприємна. Клинченко засватав вас ад'ютантом до зондерфюрера Долла…

— Коли відправлятися?

— Постривайте. Треба ще придумати привід для вашої несподіваної появи там. Є така пропозиція…

Через два тижні, пізно ввечері, коли Астров сидів у Карлова за шифровкою чергової інформації для капітана Гюнтера, ввалився до хати «Товстун». Не вітаючись, кинув у куток рюкзак, напився води і скоромовкою почав лаяти Гюнтера:

— Шмаркач проклятий… Йому б ще за мамину спідницю триматися, а не начальником розвідки бути! Скільки разів говорив йому, що мене до Астрахані посилати не слід, що НКВС уже давно стежить за мною. Так він мене боягузом обізвав.

— А що, знову «хвоста» причепили? — насторожився господар явки. — Чи не привів ти його, старий дурню, сюди? Невже не міг переночувати в іншому місці, а вдень як слід розібратися?

— З чого ти взяв, що за тобою стежать? — вставив слово Павло. — Розкажи доладу, не панікуй!

— Прив'язався дорогою один. Ще завидна. Все розпитував, чи не астраханський я. Довелося сказати, що тутешній. Тоді став проситися на ночівлю до мене. Приїхав, мовляв, відвідати сина, який служить тут у військовій частині. Спочатку я зрадів, питаю адресу, обіцяю провести прямо до казарми. А він: «У тому й біда, що адреси не знаю. Піду ранком до коменданта міста чи у військкомат — там скажуть. Мені б, чоловіче, ніч десь перебути».

— Одне слово, — вів далі «Товстун», — хотів я під різними приводами позбутися супутника, але він пристав, мов той реп'ях до кінського хвоста. Вже у місті десь із годину тому заскочив я до якогось двору, ніби у невідкладній потребі. Він лишився коло воріт. А я через паркан. Сховався неподалік і спостерігаю за ним. Мій нічліжник туди-сюди і подався до центру. Я пішов у протилежному напрямку. Переконавшись, що ніхто не стежить, попростував сюди.

Залягла пауза. Всі троє довго мовчали.

— Кажіть же що-небудь, хлопці: випадкова зустріч чи «хвіст»?

Запитання повисло у повітрі. Постукали в двері. Астров добув пістолет, та Карлов спинив його роздратовано:

— Сховай! Якщо це НКВС — то марно чинити опір.

— Кинь пістоля сюди, — порадив Карлов, піднявши одну з дощок підлоги. — Ти ж в Астрахані прописаний. Скажеш, що хочеш завести човна і зайшов порадитися, де можна недорого придбати. «Товстун» — мій давній знайомий. Йому пощастило втекти сюди з Елісти. Шукає притулку. На цьому й стійте.

Карлов відчинив двері. Зайшли двоє сусідів і троє офіцерів у формі працівників НКВС. Один з офіцерів пред'явив ордер на обшук. Шукали не поспішаючи, уважно, оглядали стіни, підлогу, меблі. Знайшли пістолет Астрова, старий «наган», видно Кардова, два високих стовпчики золотих монет царської чеканки, незакінчену шифровку. Сусіди-поняті розписалися в протоколі обшуку. Їх тут же відпустили.

Карлов сподівався, що тепер, коли сторонніх немає, почнеться допит. Він хотів дізнатися, в чому їх обвинувачують. Та офіцери не поставили жодного запитання. Арештованих вивели за ворота, де стояла вантажна автомашина. Карлова посадили в кабіну між шофером і конвоїром. Астрова й «Товстуна» — в кузов, зв'язавши руки за спиною.

Павло запротестував:

— Хапаєте людину, не кажете їй навіть, у чому підозрюєте, та ще й в'яжете руки назад, як бандитові. Я інвалід Вітчизняної війни. Рука в мене поранена. В'яжіть, якщо вже треба, тільки не за