Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Я сподівалася, що все налагодиться, що з часом історія з Лі Со Джином припаде пилом і не буде у всіх на вустах, він одужає, і одного разу про це мало хто згадає. Але з того злощасного дня все пішло якось не так. Мін здавався похмурим і був мовчазним навіть зі мною. Він шкодував про те, що час так повільно тягнеться, що ми дорослішаємо занадто повільно. Я розуміла, чому він прагне дорослого життя. Ми всі мріємо якнайшвидше стати дорослими, хочемо самі вирішувати, чим займатися і яким шляхом рухатися далі, нам здається, то дорослі більш вільні, у них більше прав і можливостей. Але хіба Джи Міна хтось у чомусь обмежував? Чи він просто хотів швидше закінчити школу.  

 Ми майже ніколи не говорили про майбутнє, але, коли я думала про це, ставало тривожно на душі. Щось немов вислизало від мене. Найбільше я боялася втратити Міна.  І хоч він не відштовхував мене і, як і раніше, ми майже завжди були разом, не могла позбутися відчуття, що нам уготовано ще не одне випробування. Або я сильно переживала за Джи Міна.   

 Мін довго міг мовчати, просто притискаючи мене до себе. Казав, що, коли він так обіймає мене, у нього на душі стає легко.  Часто він просив мене що-небудь розповісти йому або прочитати вголос. Мій голос заспокоював його. Мін часто засинав під мої читання. Тоді я могла дивитися, як він спить. Він здавався таким умиротвореним, спокійним і таким гарним. Я могла схилити голову поруч і просто дивитися на нього, почуваючись найщасливішою.  

 Нехай трохи поспить, нехай бачить прекрасні сни. Я догляну за ним. Тепер МОЯ черга оберігати його сон.  

 Одного разу я й сама заснула поруч із Джи Міном. Прокинулася тільки вранці. Спочатку навіть злякалася, що вже ранок, але потім зрозуміла, що мені подобається прокидатися поруч із Міном. Я знову відчула, як затишно і добре поруч із ним. Чи настане той час, коли ми зможемо засинати і прокидатися разом: щоночі і щоранку? Чи зможемо ми не розлучатися, провівши удвох день? Мін має рацію, час зараз занадто повільно тягнеться. І я хочу скоріше стати дорослою.   

- Чому ти не пішла? - запитав Мін пошепки. - Ти завжди кидала мене, якщо я засинав.  

- Я сама заснула. Пробач.  

- За що? Це ти вибач, що вкотре заснув і не проводив тебе додому. Але знаєш, так навіть краще.  

 Мін пригорнув мене до себе, і м'який, ніжний поцілунок змусив мене на мить втратити голову. Це був перший поцілунок після того жахливого дня.  Перший - у ліжку. Мін перекинувся і придавив мене майже всім тілом, а я не знала, що відчуваю: страх; бажання подарувати себе йому всю без залишку і в деякому сенсі стати дорослою; сумнів, що ще не готова і чи правильно це.  

 Але Мін зупинився, нависнувши наді мною. Він немов до чогось прислухався.  

- Мама прокинулася, - вимовив хлопець, усміхнувшись.   

 І я згадала про неї. Мені раптом стало чомусь соромно. Я затамувала подих, наче злодій, майже спійманий на гарячому, але в якого ще жевріє надія втекти.   

- Не переживай ти так, - прошепотів Мін, дивлячись на мене. - Ти немов уперше залишилася зі мною на ніч.   

 І, правда, чого це я? 

- Ходімо, що-небудь придумаємо для тебе на сніданок, - усміхнувся Мін і швидко піднявся.   

 Але як же було важко зібрати себе в купку після його поцілунку. Уперше в житті мені хотілося, щоб його мами не було вдома. Я навіть не одразу звернула увагу на фразу «для тебе на сніданок». Подумала про це тільки за столом, коли ми пили чай. Звучало так, немов ані Мін, ані його мама не збиралися снідати.   

 Коли я, пересиливши себе, зателефонувала тітці Мі Ре, вона поставилася до моєї відсутності досить прохолодно. Як завжди її голос звучав втомлено і байдуже. Вона сказала, що я вже достатньо доросла, щоб потім відповідати за свої вчинки. Сказала, що мене і так посватали, і щоб ми вже одружилися і жили разом, якщо так вже не терпиться, вона як опікун дасть свій дозвіл.   

 Стало якось навіть неприємно. Немов мене виставляли з дому, хотіли швидше позбутися мене. А з іншого боку: краще вже так, ніж слухати повчальні проповіді та лайку.  

 Мама Міна усміхнулася, побачивши нас обох на кухні, і зовсім не здивувалася. Її усмішка і погляд вселили в мене впевненість. Звичайно ж, вона знала, що я залишилася. Хоч вона і не заглядала в кімнату Міна, чула, що ми засиділися допізна, і ніхто не виходив з дому.   

 У Джи Міна чудова мама. Вона зробила вигляд, що нічого не сталося, коли побачити мене з самого ранку в їхньому домі - це звичайна справа. Її звичне «кошенята мої», добра усмішка і м'який турботливий погляд заспокоювали будь-які тривоги і сумніви. Цю жінку хочеться назвати мамою. І коли-небудь я її так назву.   

 Цей день почався для нас із Міном сонячним погожим ранком. Навіть у школі, здавалося, все увійшло у своє звичне русло. Хвилювання навколо нас і Со Джина, який швидко одужував, поступово вляглися. Учням набридло обговорювати це, їх стали турбувати інші плітки і новини. Кожен новий день приносив у життя школярів і вчителів нові проблеми і турботи: випускні іспити були не за горами. Залишався всього лише якийсь місяць. Третій четвер листопада стане найважливішим днем у житті кожного випускника. У цей день вирішиться подальша доля кожного з нас.   

 Після занять ми з Джи Міном планували позайматися у мене вдома. Але не вийшло.  

 Ми не встигли звернути в провулок недалеко від мого будинку, коли біля тротуару пригальмувала дорога новенька машина, і жіночий голос із салону покликав Джи Міна на ім'я. Я спробувала роздивитися ту, якій належав голос.