Читати книгу - "Сестри крові"

гицля не схожий. У нього все ж лицарський вигляд... Сажотрус?.. — і зирк на мене, але я вдавала, що взагалі її не слухаю. — Теж ні. Сміттяр? Гробар? Псар? Різник?.. А що в різнику поганого? Нічого. Отже, не різник. Та-ак... Ким він ще може бути?.. Е, якщо серед вас є чорт, то хтозна чи не може вигулькнути й упир!

Тут я не втрималася і розсміялася.

— Анрієто, ти вгадала.

— Що? Поважно? Упир? Зараз я здурію!

— Не дурій. Бо упир не він, а Ульріх.

— Ульріх! Цей красунчик! Ніколи б такому не віддалася. Випещене сотворіння, сповнене любові до себе, чудового.

— Ха! — пролунав за нашими спинами голос Ульріха. — Я б вас, може, ніколи й не спокушав задля любощів. Але посмоктав би залюбки.

Анрієта здригнулася і вирячилась на нього, а він підсунув крісло ближче до нас і випростав ноги в бік вогню. Анрієта хвильку уважно його розглядала, а врешті запитала:

— То ви справжній-справжнісінький вампір? Як у казках?

— Чому лише в казках? — вигулькнули біля нас Франц із Йоганом та Хуаном. — Та про упирів відомо ще з давніх пір, про них писали античні автори, про них створені цілі трактати, а будуть ще й романи! І рухомі картинки будуть! Цілі серіали рухомих картинок!

Вони теж підсунулися до нашої компанії і стали підливати вино. Анрієта не зводила очей з Франца й Ульріха, мабуть, намагаючись зрозуміти, чи її не дурять. Але її більше цікавив таємничий Каспер і вона продовжила:

— А хто з вас знає цього Каспера? Хто він такий?

Ми спілкувалися німецькою, але Хуан її розумів, хоч і важко йому було підтримати розмову, проте він намагався.

— О, це кабальєро! — ствердив він. — Мені він е-е-е...

— Сподобався? — допомогла я йому.

— Так. Сподобався. Як рубав тим мечем, а ще той... здо... здоровил...

— Здоровило! Марко, — підказала я. — Це легендарний чоловік. Наш Агасфер.

— О! Агасфер! Si, si!

— Я не знаю, ким є Каспер, — сказав Ульріх, — але він хвацько мечем орудує. Голови злітали за одним ударом. Це так красиво: тулуб ще стоїть на ногах, а голови вже нема. Вона котиться з застиглим в очах здивуванням, з розпачем і нерозумінням того, що сталося, але вже за мить, перш ніж іскра здогаду осяє її, завмирає навіки і тільки в небо витріщується.

— О, ви висловлюєтеся як поет! — здивувалася Анрієта.

— Я і є поет. Ульріх фон Ліхтенштейн до ваших послуг.

Я розсміялася, але Анрієта ніколи не чула про такого поета, тому напосілася, щоб він щось прочитав. Ульріх не відмовився, він випростався і став декламувати:

Так спокійно вмирає трава —

Я хоч цього у неї навчусь —

І розтерзані плачуть слова

По цей бік вуст.

І нікого вже поруч нема,

І мовчання спада на папір.

В душну ніч, коли тиша дійма,

Ув очах прокидається звір.

Вити хочеться в місяць блідий

Серед темного саду.

Я ж такий молодий-молодий...

І усе вже позаду.

— Браво! — заплескала в долоні Анрієта. — Але я хочу ще! Ще!

Ульріх вклонився:

— Прочитаю ще одного. І більше не просіть. Я хочу пити й розслаблятися. — Відтак узяв паузу, під час якої всі завмерли, і зашепотів своїми вогкими красивими вустами:

Коли прийти? Приходь либонь весною,

Бо нині бачиш — вечір і сльота,

Тумани, мов орли над головою,

І ти така похмура і не та.

І все навколо дике й непривітне,

Що в дощовій краплині нишкне страх,

Уже себе самих останні квіти

Слухняно розпинають на вітрах.

А дні такі бездонні і бездомні

Повз наші вікна линуть вдалину,

І кішкою набридливою втома

Своїм нявчанням хилить нас до сну.

І ти така далека і печальна,

Хоч і покірно-тиха, як колись,

Побіля ніг твоє сумне мовчання,

Немов калюжі крови розлились.

Хай божевільний вечір диригує

Симфонією тиші і журби,

Та свічка щось уперто нам віщує

І радить мені більше не любить.

А ти приходь, та тільки не востаннє...

Руками посвіти собі в імлі.

Приходь в ту ніч, коли мене не стане,

Коли й тебе не буде на землі.

Тут уже ніхто не плескав, а на очах Анрієти з’явилися сльози, які вона хутенько витерла. Запанувала мовчанка, здавалося, що всіх цей вірш пройняв. Ульріх тихенько сів у крісло й пригубив келих з вином, він все ще перебував у тому дивовижному стані й ритмі, в якому читав свого вірша.

— Упир-поет... — промовила Анрієта. — І це феноменально. А ви, Франце, часом нічого не пишете?

— Пишу, але не вірші.

— О! То що саме?

— Я пишу наукові трактати. Якщо можна, я їх декламувати не буду.

Усі розсміялися. Але в голові в Анрієти сидів цвяшок, який називався Каспер, і він її муляв.

— Ну, добре, хтось мені нарешті скаже в цій чудовій компанії, хто такий Каспер? Чим він займається в мирний час?

Ми з Йоганом перезирнулися, Франц пирснув сміхом, а Ульріх нічого й так не второпав.

— А що, з тим Каспером пов’язана певна таємниця? — дивувався він.

— Тільки й того, що ніхто мені не хоче сказати, хто він, — дулася Анрієта.

— А раптом вам це не сподобається, — втрутився Йоган.

— Не сподобається? Що саме? Що він гицель, гробар, сажотрус, циган чи ще яка проява?

— Ні, — не витримала я. — Що він майстер малодобрий.

Вона завмерла, кліпаючи своїми чудовими очима, і хвилю перетравлювала новину. Жаху в її очах я не помітила, і це вже добре. Для Каспера добре. Але ошелешеною вона все ж була. Всі змовкли, не бажаючи коментувати цю благу вість. Я налила їй вина, й вона душком вихилила, потім оглянула всіх нас і промовила підхмеленим голосом:

— Яка чудова компанія — чорт, упир, грішник над грішниками, кат, Голем, жінка, перебрана на чоловіка, принц, що повстав проти рідного батька, алхімік, його механічна лялька