Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Ти дурнуватий сучий сине, — процідив, заходячи в каверну, Паштор, цілячись у відьмака зі своєї двозарядної арбалести. — За смертю ти сюди прийшов. Гаплик тобі, дияволове сім’я. Тримай його, Буе!

Ґеральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбун вишкірився й натиснув на спуск. Ґеральт присів, ухиляючись, — важка арбалетна стріла обтерлася пір’ям об його бік, ударила в стіну. Буе відпустив меч, лежачи на череві, ухопив відьмака за ноги, зупинив на місці. Паштор тріумфально крикнув і підняв зброю.

Але вистрелити не зумів.

До каверни, наче сірий снаряд, увірвався величезний вовк. Ударив Паштора по-вовчому, під коліна, ззаду, розриваючи сухожилля та артерію. Тятива випущеної арбалести клацнула, Буе захрипів. Стріла вдарила його просто у вухо й увійшла по пір’я. А вістря вийшло через друге вухо.

Паштор завив. Вовк роззявив страшенну пащеку й схопив його за голову. Виття замінилося хрипінням.

Ґеральт відштовхнув від своїх ніг нарешті вже мертвого огротроля.

Дуссарт уже в людській подобі встав з-над трупа Паштора, витер губи й підборіддя.

— Після сорока двох років буття вовкулаком, — сказав, зустрівши погляд відьмака, — нарешті довелося когось загризти.

* * *

— Я мусив прийти, — виправдовувався Дуссарт. — Знав, пане Ґеральте, що повинен вас застерегти.

— Через них? — Ґеральт витер клинок, указав на нерухомі тіла.

— Не тільки.

Відьмак увійшов до приміщення, на яке вказав вовкулак. І рефлекторно відступив.

Кам’яна підлога була чорною від засохлої крові. Посередині приміщення зяяла чорна, обкладена камінням діра. Обік громадилася купа трупів. Голих і покалічених, покроєних, почвертованих, інколи— з обдертою шкірою. Важко було оцінити, скільки саме.

З діри, з глибини, добре чутні, доносилися звуки хрупання, тріск давлених кісток.

— Раніше я цього відчути не міг, — пробурмотів Дуссарт голосом, повним відрази. — Тіко як тамті двері відкрили, отам, нанизу, я відчув… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цеї труп’ярні.

— У мене тут іще є справа. Але ти йди. Дякую тобі велике, що прийшов із допомогою.

— Не дякуйте. Борг у мене щодо вас. Щасливий я, що зумів його сплатити.

* * *

Угору вели кручені сходи, що вилися у викутій у скелі циліндричній шахті. Важко було оцінити достеменно, але Ґеральт приблизно припускав, що якби то були сходи стандартної вежі, то він зійшов би на перший чи другий надземний рівень. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли нарешті затримали його двері.

Подібно до тих, що й знизу, ці також мали випиляний вхід для кота. Теж великі, брамні, на відміну від отих, нижніх, не були магічними, легко піддалися після натискання клямки.

Приміщення, до якого він увійшов, не мало вікон і було ледь освітлене. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активною з них була лише одна. Жахливо смерділо хімією та всілякою можливою гидотою. Зразу ставало зрозумілим, що тут зберігається. Банки, бутлі та флакони на полицях, реторти, скляні колби, сталеві інструменти та знаряддя— словом, лабораторія, помилки бути не могло.

На полиці біля самого входу рядком стояли великі банки. Найближча наповнена була людськими очима, що плавали в жовтуватій сечі, наче мірабелі в компоті. У другій банці був гомункулус, малесенький, не більший від двох складених разом кулаків. У третій…

У третій у рідині висіла людська голова. Рис її, деформованих ранами, набряками та знебарвленням, він, може, не впізнав би— крізь каламутну сечу та товсте скло видно було не дуже добре. Але голова була геть лисою. Тільки один чародій голився наголо.

Харлан Цара, як виявилося, ніколи не дістався до Повіссу.

У дальших банках також щось плавало, усіляке синє та бліде паскудство. Але голів там більше не було.

Середину приміщення займав стіл. Сталевий оббитий стіл із дренажним стоком.

На столі лежав голий труп. Трупик. Залишки дитини. Світловолосої дівчинки.

Труп було розкрито розрізом у формі літери «Y». Внутрішні органи вийнято, їх розкладено було по обидва боки від тіла рівно, упорядковано й акуратно. Виглядало, наче гравюра в анатомічному атласі. Бракувало лише означень. Рис. 1, рис. 2 тощо.

Кутиком ока він помітив рух. Великий чорний кіт пройшов під стіною, глянув на нього, засичав, утік у прихилені двері. Ґеральт рушив слідом.

— Пане…

Він затримався. І озирнувся.

У кутку стояла клітка: низька, нагадувала вона загорожу для курей. Побачив тоненькі пальці, що стислися на залізних прутах. А потім очі.

— Пане… Рятуйте…

Хлопчик, найбільше десятирічний. Зіщулений, весь тремтів.

— Рятуйте…

— Сиди тихо. Тобі вже нічого не загрожує, але витримай іще трохи. Зараз я по тебе повернуся.

— Пане! Не йдіть!

— Тихо, кажу.

Спочатку була бібліотека, від якої закрутило в носі. Потім був наче салон. А потім спальня. Велике ліжко з чорним балдахіном на ебенових стовпчиках.

Він почув шелест. Озирнувся.

У дверях стояв Сорель Дегерлунд. Із завитим волоссям, у гаптованій у золоті зірки опанчі. Поряд Дегерлунда стояло щось не дуже велике, сіре та озброєне зерріканською шаблею.

— У мене є готова банка з формаліном, — сказав чародій. — Для твоєї голови, підміннику. Убий його, Бето!

Дегерлунд ще тільки закінчував речення, насолоджуючись власним голосом, а сіре створіння вже атакувало: несамовито швидка сіра з’ява, зграбний та безшелесний сірий щур зі свистом та блиском шаблі. Ґеральт уникнув двох ударів, завданих класично, навхрест. За першим разом почув біля вуха рух пробитого клинком повітря, за другим— легенький дотик до рукава. Третій удар він парирував мечем, на мить вони зійшлися впритул. Побачив обличчя сірої потвори, великі жовті очі з горизонтальними зіницями, вузькі щілини на місці носа, гострі вуха. Рота потвора не мала зовсім.

Вони роз’єдналися. Потвора швидко обкрутилася, відразу атакувала плинним, танцювальним кроком, знову навхрест. Знову передбачувано. Була вона не по-людськи рухливою, несамовито верткою, пекельно гнучкою. Але дурною.

Потвора й поняття не мала, наскільки швидкий відьмак після еліксирів.

Ґеральт дозволив їй лише один удар, з-під якого зманеврував. Потім атакував сам. Рухом вивченим і сторазово відпрацьованим. Обкрутився навколо сірої потвори напівобертом, виконав відволікаючий фінт і втяв її в ключицю. Кров навіть не встигла бризнути, як він крутнув меча та втяв потвору під пахву. І відскочив, готовий на більше. Але більшого не знадобилося.

Потвора, як виявилося, рота мала. Розкрила його на сірому обличчі, ніби рану: широко, від вуха до вуха, але не ширше, ніж на половину дюйма. Ані голосу, ані звуку потвора не видала. Упала на коліна, потім на бік. Хвилинку били її дрижаки, рухала вона руками й ногами, наче пес, якому щось сниться. Потім той сірий помер. У тиші.

Дегерлунд зробив помилку. Замість того, щоби втікати, він здійняв обидві долоні й почав скандувати закляття розлюченим, дзявкучим, сповненим злості й ненависті голосом. Навколо