Читати книгу - "Пастка-22"

— Він вирішив цього не робити, сер.

— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?

— Так, сер. Усе налагоджується.

— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.

— Дякую, сер. Обов'язково.

Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.

— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.

— Так, сер. Позавчора.

— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.

— Дякую, сер.

Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.

Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.

Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.

Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.

Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.

Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого