Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

Його розбудив Данґлар, який приніс виписку телефонних дзвінків Дамаса. Допити на майдані нічого не дали. Єва мовчить як риба, Марі-Бель заходиться риданням, Декамбре ходить надутим, Лізбет репетує, а Бертен дає однослівні відповіді, проявляючи всю свою нормандську стриманість. І з усього виходило, що Дамас цілими днями сидів на майдані, всі вечори проводив у кабаре, слухаючи Лізбет, і ні з ким там не спілкувався. Друзів у нього не було, а всі неділі він проводив зі своєю сестрою.

Адамберґ розгорнув список телефонних дзвінків у пошуках повторюваного номера. Якщо спільник був, Дамас обов'язково постійно підтримував з цією людиною контакт, оскільки графік четвірок, бліх і вбивств був надзвичайно щільним. Але Дамас телефонував надзвичайно рідко. З дому були дзвінки лише в крамницю — без сумніву, це Марі-Бель телефонувала Дамасу, а з крамниці взагалі мало куди телефонували і рідко в одне й те саме місце. Адамберґ перевірив чотири номери, які регулярно повторювалися — всі належали постачальникам скейтів, роликів і спортивних касок. Адамберґ відклав виписку в куток столу.

А Дамас зовсім не дурень. Він лише дуже талановито прикидався. Він це все приготував у в'язниці і після неї. Все приготував за сім років. І якщо він мав спільника, то не підставляв би його, телефонуючи з дому. Адамберґ зв'язався з агенцією Чотирнадцятого округу і попросив усі виписки з телефонних автоматів на вулиці Ґете. За двадцять хвилин до нього прийшов факс. Відколи поширилися мобільні телефони, телефонні автомати стали використовуватися значно менше, тож Адамберґ отримав не дуже великий список. Там повторювалося одинадцять номерів.

— Якщо хочете, я вам їх розшифрую, — запропонував Данґлар.

— Почніть з цього, — сказав Адамберґ, указуючи на номер. — Це в дев'яносто другому департаменті, О-де-Сен.

— А де це? — поцікавився Данґлар, підходячи до свого комп'ютера.

— Наше північне передмістя. Якщо пощастить, потрапимо на Кліші.

— Чи не буде краще перевірити всі решта?

— Вони нікуди не подінуться.

Кілька хвилин Данґлар клацав у тиші.

— Кліші, — оголосив він.

— У десятку. Осередок чуми 1920 року. Все в родині, у привиді. І, можливо, саме там він і мешкає. Хутчіше, Данґларе, прізвище, адреса.

— Клементина Курбе, вулиця Оптуль, 22.

— Знайдіть у реєстрі.

Данґлар і далі клацав по клавіатурі, доки Адамберґ міряв кроками кімнату, намагаючись не наступити на кошеня, що гралося з ниткою, яка звисала з його штанів.

— Клементина Курбе, уроджена Журно, Кліші, дружина Жана Курбе.

— Що ще?

— Забудьте, комісаре. Їй вісімдесят шість років. Це стара пані, забудьте.

Адамберґ закопилив губу.

— Що ще? — наполягав Адамберґ.

— У неї була дочка, що народилася в 1942 році, — механічно виголошував Данґлар, — Розелін Курбе.

— А що про цю Розелін?

Адамберґ схопив Пухнастика і поклав його в кошик. Той швидко виліз звідти.

— Розелін, уроджена Курбе, вийшла заміж за Антуана Еллер-Дервілля.

Данґлар мовчки дивився на Адамберґа.

— У них був син? Арно?

— Арно Дамас, — підтвердив Данґлар.

— Це його бабуся, — сказав Адамберґ. — Він тихенько телефонував бабусі з телефона-автомата. А як щодо батьків цієї бабусі?

— Померли. Не будемо ж ми копатися аж до Середньовіччя?

— Їхні імена?

Знову швидке клацання по клавіатурі.

— Еміль Журно і Селестін Давель, народилися в Кліші, селище Оптуль.

— От і вони, — прошепотів Адамберґ. — Переможці чуми. Бабусі Дамаса було шість років під час епідемії.

Адамберґ узяв телефон Данґлара і набрав номер Вандузлера.

— Марку Вандузлере? Це Адамберґ.

— Хвилинку, комісаре, я відкладу праску.

— Селище Оптуль, Кліші. Це вам щось говорить?

— Оптуль — осердя епідемії, саме там були бараки лахмітників. У вас є «химера», де йдеться про це місце?

— Ні, адреса.

— Селище вже давно зникло, там зосталися тільки бідні будиночки.

— Дякую, Вандузлере.

Адамберґ повільно поклав слухавку.

— Беріть двох чоловіків, Данґларе. Ми їдемо туди.

— Учотирьох? По літню пані?

— Учотирьох. Зайдемо до судді за ордером.

— А коли ми поїмо?

— Дорогою.

34

Вони піднялися старою алеєю, з обох боків закиданою сміттям, що вела до маленького пошарпаного будиночка з прибудовою з нерівних дощок. Дощ м'яко стікав на дах із черепиці. Літо вже згасло, вересень також.

— Димар, — сказав Адамберґ, указуючи на дах. — Дерево. Яблуня.

Він постукав у двері, і їх відчинила стара пані, велика й огрядна. Її обличчя було важким і зморшкуватим, а волосся — схованим під квітчасту хустинку. Її темні очі мовчки розглядали чотирьох агентів. Потім вона викинула цигарку, яка звисала у неї з рота.

— Лягаві, — сказала вона.

Це було не запитання, а остаточний діагноз.

— Лягаві, — підтвердив Адамберґ, заходячи всередину. — Клементина Курбе?

— Власного персоною, — відповіла Клементина.

Стара провела їх у вітальню і застелила диван, щоб вони могли сісти.

— У поліції тепер і жінки є? — сказала вона, зневажливо зиркнувши на Елен Фруасі. — Жодних компліментів на вашу адресу. Вам не здається, що досить і чоловіків, які брязкають зброєю? Навіщо ще їх імітувати? Ні на що інше не сподобилися, га?

Клементина промовила це «сподобилися» на селянський манер.

Зітхнувши, вона пішла на кухню і повернулася з тацею, навантаженою склянками, і тарілкою пиріжків.

— Уява, ось чого завжди бракує, — сказала вона, поставивши тацю на маленький столик, укритий скатертинкою, перед заквітчаною канапою. — Тепле вино, коржики на молочній пінці, що ви на таке скажете?

Адамберґ здивовано дивився на неї, майже зачарований її важким обличчям. Керноркян показав йому, що не відмовився б від коржиків, адже з'їдений у машині сандвіч зовсім його не вдовольнив.

— У добрий час! — сказала Клементина. — От тільки зараз більше ніде не знайти молочної пінки. Молоко перетворилося на помиї. Тому доводиться замінювати вершками. Я просто змушена вдаватися до цього.

Клементина наповнила п'ять склянок, ковтнула трішки теплого вина і поглянула на агентів.

— Годі дурниць, — сказала вона, закуривши цигарку. — Чого прийшли?

— Арно Дамас Еллер-Девілль, — почав Адамберґ, беручи до рук маленького коржика.

— Вибачайте, Арно Дамас Віґ'є, — сказала Клементина. — Так йому більше подобається.