Читати книгу - "Обитель героїв"

Дурнуватий марш кавалергардів, складений пасквілянтом Сірано Лермонтом у зв’язку з конфузією під Шепеттауром, ліз у голову не даремно: з раннього ранку в Конрада нив зуб. Не бажаючи, як то кажуть, втрачати обличчя, бравий обер-квізитор кріпився й не виказував цього, займаючись зборами в дорогу разом з усіма. Хіба що супив брови, качав на вилицях жовна й рота намагався без потреби не розтуляти. А коли хіть-не-хіть доводилося — викладав думку коротко, рубаючи фрази, як хвости дводишним псам-боберманам, виведеним для полювання на бобрів, що в якийсь час над міру розплодилися.

Якщо біль терпіти і зневажати, як терпить і зневажає ката досвідчений мученик зі стажем, він зрештою ображається, плює тобі в душу і йде до інших, менш стійких людей. Але кат цього разу баронові дістався запеклий, із кліщуватих дибарів. Зуб збрикував, сіпав, крутив безперервно, як покинута коханка докучає листами й подарунками, прагнучи повністю заволодіти увагою, а потім, зазнавши невдачі, змінив тактику. Біль на мить ущух, фон Шмуц зітхнув з полегшенням — але хитрун-кат тільки цього й чекав! У ясна вчепився сталевий гачок-трійчатка, рибалка підвівся в човні, вудлище вигнулося дугою…

На якийсь час барон повністю занурився в себе, міркуючи про вічне.

Як на зло, поруч опинився пильний Кош Малой.

— Гля, як тебе корчить, світлосте… Ікло гризе?

Барон кивнув. Принижуватися до вульгарної брехні він вважав за неприйнятне.

— Так, світлосте. Ти ж не мовчи, ти жалійся! Пособимо, є вірний засіб…

За п’ять хвилин навколо Конрада зібрався цілий консиліум. Ідею графа послати по медикуса-дентата відкинули з обуренням: знаємо ми цих цілителів! Поки знайдеш його, стрекуліста, поки прибуде, поки гонорар обговорить, поки лікувати почне…

Самі впораємося!

По ухвалі колегіального рішення зав’язався вчений диспут між двома світилами народної медицини: Аглаєю Вертенною і Кошем. Перемогла баба, дохідливо роз’яснивши опонентові: «Ти, рябий, свого діда лопатою зцілюй! Вашому звірячому братові ікла прорідити — раз плюнуть, а до шляхетної людини тонкий підхід потрібен!» Малой, як не дивно, до аргументів дослухався і майже не образився. А баронові було вже однаково. Нехай роблять, що хочуть. Уморять, то хоч відпочинемо…

Втім, від здорової пропозиції Марії Форзац залишитися в місті, підлікуватися, а потім доганяти загін, Конрад відмовився навідріз. У похід — значить, у похід. Не зубами ж він Чорного Аспіда гризти збирається?!

Незабаром пацієнт із внутрішнім здриганням спостерігав, як баба готує настій-полоскун. Аглая стругала в окріп, доставлений радісним Трепчиком, корінь анафеми часткової, кришила сушений лист упокійника, зморщені ягоди костяниці, стебло деруна моченого… Баба виявилася запасливою. При цьому вона не забувала вголос перелічувати компоненти, щоб хворий перейнявся та увірував у чудодійну силу зілля.

— Віра, вона горами рухає… Лобом упреться, натужиться й рухає…

— А це що, бабусю Глашо?

— А це, Кошику, вус могучника!.. В’юн чудесний, від зубів найперший… Стіни ломить…

Конрад потягнув носом і з подивом виявив, що запах від полоскуна йде приємний. Смак він також визнав стерпним, і беззаперечно виконав припис: з півгодини старанно булькав, вселяючи зубові любов до ближнього.

Біль замислився і взяв відгул.

Близько полудня до «Обителі героїв» під’їхав придбаний заздалегідь фургон, запряжений парою карликових битюгів, широкогрудих і кошлатоногих. «Тягтимуть до останнього», — на око визначив барон, обв’язуючи розпухлу щоку теплим шарфом. Пов’язка додавала душевних страждань до страждань тілесних. До своєї зовнішності фон Шмуц ставився трепетно, щоб не сказати ревно, а тут такий пасаж! Дворянин і співробітник Всевидющого Приказу не має права мати вигляд опудала городнього! І капелюх набакир найганебнішим чином…

Конрад страждав.

Мабуть, шолом із забралом сховав би прикрий ґандж, але одна думка про відвідування зброярської крамниці викликала відразу. Перепрошую, пане торговцю, чи немає у вас підходящого забрала, краще у вигляді мавпячої морди… Так, тип шолома значення не має, для нас головне — забрало… Ні, решітка не годиться, надто відкрита…

Від сорому згоріти можна!

Граф тим часом прискіпливо оглянув фургон і видав резюме:

— Цілком надійна конструкція. М’яко кажучи, е-е… без особливого комфорту, але для нашої мети підійде. О, у цього коня затверде копито…

Завчасно найняті тягуни вантажили у фургон поклажу фальш-квесторів. Кош визвався правити, гордовито зайняв місце візника. Битюги косували на рудого й похмуро вростали в камінь бруківки. Аглая Вертенна, відмовившись від допомоги, крекчучи, видерлася на фургон і тепер величезною мишею шаруділа всередині, влаштовуючись зручніше. Решта ще раніше заявили, що поїдуть верхи. Коней взяли напрокат, завдавши купу клопоту доглядачеві казенних стаєнь; з усіх лише Конрад вирушав у дорогу на вірній кобилі, яка страшенно тужила б, якби лишилася в столиці.

Містрис Форзац звеліла осідлати коня чоловічим сідлом, і зараз стояла у дверях готелю, вдягнена «під кавалера». Високі ботфорти зі шпорами, шкіряні лосини, куртка із замші, підперезана широким ременем, фетровий берет-«універсал» — такі носили й чоловіки, й жінки. Манери й поведінка містрис, на погляд Конрада, виказували неабиякий досвід далеких мандрів, можливо, давній і ледь призабутий, але цілком життєздатний. Поруч нудьгував пес, очікувально дивлячись на хазяйку. Псові хотілося, щоб хазяйка перевдяглася назад і пішла обідати, а потім — спати.

Барон потай поділяв бажання собаки.

Граф із третьої спроби видерся у сідло («О… у мого жеребця зависокі стремена!»); жеребець форкнув, але в цілому сприйняв Ернеста Рівердейла прихильно.

Останнім з «Обителі героїв» вибрався Ікер Тирулега. Глянувши на нього, барон не стримався і гмикнув. Як і раніше, одягнений у вбрання вугільного кольору, чудернацький пан Тирулега на додачу начепив на себе… кінські шори! З огляду на крислатий капелюх, низько насунутий на ніс, і піднятий комір плаща, складалося враження, що від Чорної половини готелю відділилася фортечна вежа в мініатюрі, з вузькою бійницею нагорі. Що при цьому бачить двоюрідний дідусь злодія Санчеса, залишалося загадкою. Проте, щось він все-таки бачив, бо відразу рушив до вороного скакуна («Стильно!» — оцінив барон) і невідомо як опинився в сідлі.

Немов чорнильна ляпка розтеклася по боці тварини, щоб нагорі оформитися в людську постать. Тирулега дивився строго вперед, не поворухнувшись. Коня він тримав не за вузду, а за гриву, точніше, за холку, двома пальцями.

— В дорогу, пані та панове? — запитав граф. І, не чекаючи відповіді на своє, по суті, риторичне запитання, підбив підсумок зборам:

— Нехай благословить нас Вічний Мандрівець!

Літній аристократ притримав жеребця, даючи фон Шмуцу можливість проїхати вперед і очолити маленький загін. Ну що ж, коли граф сам пропонує… Конрад озирнувся на супутників, підбадьорливо махнув рукою і пустив кобилу ступою. Кош Малой хльоснув віжками незворушних битюгів. Скрипнули колеса: фургон рушив з місця.

Квест почався.

Біля входу в «Обитель героїв»,