Читати книгу - "Соловей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що відбувається?
— Це вас не стосується, мадемуазель. Ідіть геть.
Ізабель озирнулася на велодром. Вона бачила людей, скупчення тіл, родини, які намагались триматися разом. Поліцейські кричали на них, підштовхуючи в напрямку стадіону, грубо піднімали жінок і дітей, коли ті падали. Вона чула дитячий плач. Вагітна жінка стояла на колінах, хитаючись і стискаючи живіт.
— Але… Їх тут надто багато… — сказала Ізабель.
— Їх скоро депортують.
— Куди?
Він знизав плечима:
— Я нічого не знаю.
— Але ви мусите знати бодай щось.
— Робочі табори, — пробурмотів він. — У Німеччині. Це все, що мені відомо.
— Але… це жінки та діти.
Він знову знизав плечима.
Ізабель нічого не розуміла. Як могли французькі жандарми робити таке з парижанами? З жінками та дітьми.
— Навряд чи діти можуть працювати, мсьє. А тут, мабуть, тисячі дітей та вагітних жінок. Як…
— Ви бачите на мені офіцерські погони? Я схожий на мозковий центр? Я просто роблю те, що мені кажуть. Мені кажуть арештувати паризьких євреїв іноземного походження, і я виконую наказ. Потрібно розділити натовп: самотніх чоловіків веземо в Дрансі, а родини — на Велодром. Націлюємо на них гвинтівки, готуємося стріляти. Уряд хоче відправити всіх французьких євреїв іноземного походження в робочі табори на Сході, і ми починаємо звідси.
Євреїв з усієї Франції? Ізабель забракло повітря. Операція «Весняний вітер».
— Тобто це відбувається не лише в Парижі?
— Ні. Це лише початок.
В’янн цілий день простояла в чергах під палючою літньою спекою, і заради чого? Заради двохсот грамів сухого сиру й огидного хліба?
— Ми можемо сьогодні скуштувати полуничний джем, мамо? Він перебиває смак цього хліба.
Коли вони вийшли з крамниці, В’янн так міцно притисла Софі до себе, наче та була зовсім маленькою.
— Можливо, трішки. Ми мусимо економити. Пам’ятаєш, якою жахливою була минула зима? Наступна не за горами.
В’янн помітила групу солдатів, які крокували, виблискуючи на сонці своїми гвинтівками. За ними, грюкаючи по бруківці, їхали танки.
— Сьогодні щось відбувається, — сказала Софі.
В’янн теж про це думала. Скрізь було повно французьких полісменів, жандарми заходили в місто великими групами.
Опинитися на тихому та акуратному подвір’ї Рейчел було полегшенням. В’янн так чекала на цей візит. Лише тут вона досі почувалася собою.
Коли В’янн постукала, Рейчел підозріливо визирнула з-за дверей, але, побачивши, хто прийшов, усміхнулася й відчинила двері настіж, пускаючи сонячне світло в порожній будинок.
— В’янн! Софі! Заходьте, заходьте.
— Софі! — вигукнула Сара.
Дівчатка обійнялися, ніби не бачились кілька тижнів. Розлука на час хвороби Софі стала для них справжнім випробуванням. Сара взяла Софі за руку й повела на подвір’я, де вони всілися під яблунею.
Рейчел лишила двері відчиненими, щоб вони могли чути дівчат. В’янн зняла з голови квітчастий шарф і засунула його в кишеню її спідниці.
— Я тобі дещо принесла.
— Ні, В’янн. Ми про це говорили, — сказала Рейчел. На ній був комбінезон, який вона зшила з душової завіси. Її літній кардиган — колись білий, а тепер посірілий від тривалого носіння й багаторазового прання — висів на спинці стільця. В’янн бачила контури жовтої зірки, вишитої на її светрі.
В’янн пішла до столу на кухні й відкрила шухляду зі столовим сріблом. За два роки окупації там майже нічого не лишилося. Вони вже перестали лічити, скільки разів німці ходили від одного будинку до іншого й «експропріювали» все, що їм було потрібно. Скільки разів вони вдиралися посеред ночі й забирали все, що їм заманеться? Усе це зрештою опинялося в потязі, що прямував на схід.
Тепер більшість шухляд, комодів і скринь у місті були порожні. У Рейчел лишилося кілька виделок, ложок і ніж для хліба. Діставши з кошика хліб і сир, В'янн розрізала їх навпіл і поклала свою частинну назад. Коли вона підняла голову, у Рейчел в очах стояли сльози:
— Я хотіла сказати тобі: нічого нам не давай. Тобі самій це потрібно.
— Як і тобі.
— Я мала б зірвати цю кляту зірку. Тоді принаймні я змогла б стояти в чергах по їжу, коли вона буде.
Для євреїв постійно з’являлися нові обмеження: їм було заборонено їздити на велосипедах, а в громадських місцях було дозволено з’являтись лише з третьої до четвертої пополудні, щоб вони могли щось купити. Проте до того часу вже майже нічого не лишалося.
Перш ніж В’янн встигла щось відповісти, з дороги почувся гуркіт мотоцикла. Вона впізнала цей звук і пішла до дверей.
Рейчел, що стояла поряд із нею, одразу зіщулилася:
— Що діється?
— Зараз дізнаюся, — сказала В’янн.
— Я йду з тобою.
В’янн рушила через садок до хвіртки. Відчинивши її, вона вийшла на дорогу. Рейчел дріботіла за нею.
— Пані, — мовив Бек, знімаючи кашкет і взявши його під пахву. — Мені прикро, що мушу вас потурбувати, але я маю вам дещо сказати, мадам Моріак, — він зробив незначний наголос на слові «вам». Це прозвучало так, ніби в них були якісь секрети.
— У чому справа, капітане? — спитала В’янн.
Він роззирнувся, а тоді нахилився до неї:
— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — сказав він тихо.
В’янн подумала, що він неправильно дібрав слова:
— Що, вибачте?
— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — повторив він.
— Цей будинок належить мені та моєму чоловікові, — втрутилася Рейчел. — Чому я маю звідси їхати?
— Завтра не матиме значення, кому належить цей будинок.
— Мої діти… — почала Рейчел.
Нарешті Бек поглянув на Рейчел:
— Ваші діти нас не цікавлять. Вони народилися у Франції. Їх немає в списку.
Список.
Це слово лякало. В’янн тихо мовила:
— Про що ви взагалі?
— Про те, що коли вона залишиться тут до завтра, то післязавтра її вже тут не буде.
— Але…
— Якби вона була моєю подругою, я придумав би, де сховати її на один день.
— Лише на день? — спитала В’янн, пильно дивлячись на нього.
— Це все, що я хотів сказати, пані, хоч і не мав би цього робити. Мене… покарають, якщо про це хтось довідається. Будь ласка, якщо вас запитають, не згадуйте про мій візит, — клацнувши підборами, він розвернувся й пішов геть.
Рейчел поглянула на В’янн. Вони чули про облави в Парижі, про депортованих жінок і дітей. Але ніхто в це не вірив. Як таке може бути? Важко було уявити, як французька поліція забирає десятки тисяч людей із домівок посеред ночі. Це не могло бути правдою.
— Ти йому довіряєш?
В’янн замислилася над питанням подруги. Її саму здивувала власна відповідь:
— Так.
— То що мені робити?
— Вези дітей у вільну зону. Сьогодні
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соловей», після закриття браузера.