Читати книгу - "Фальшивомонетники"

— Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, — сказав Арман, подаючи мені руку. — І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

— Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

— Як бачите, він не змінився, — сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

— Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, — почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. — Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

— Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

— Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

— Я маю при собі десь близько тисячі франків, — провадив я. — Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

— Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

— Хочете тисячу чотириста?

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

— Рашель, — сказав я, — нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

— Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...

— Рашель, це не вона старається... Це ви.

— Вона теж дуже старалася. Але вона втомилася. Тепер моя черга. Я не маю більше нічого у своєму житті.

Вона промовила дуже просто ці прості слова. Я не відчув у її смиренні ніякої гіркоти, навіть якийсь погідний спокій.

— Але не думайте, що в нас усе так уже погано, — провадила вона. — Просто настав досить важкий момент, бо деякі з наших кредиторів утратили терпець.

— Я щойно чув, як служниця повідомила про вчителя-репетитора, що вимагає свою платню.

— Так, він уже влаштував дуже прикру сцену дідусеві, яку, на жаль, я не змогла відвернути. Це чоловік брутальний і вульгарний. Я повинна заплатити йому.

— Хочете, я зроблю це за вас?

Вона на мить завагалася, марно намагаючись усміхнутися.

— Дякую. Ні, не треба. Ліпше я сама це... Але ви ходіть зі мною, гаразд? Я трохи боюся його. Коли він побачить, що ви зі мною, він, звичайно ж, нічого не посміє сказати.

Двір пансіону вивищується на кілька сходинок над садом, що відокремлений балюстрадою, на яку спирався відведеними назад ліктями репетитор. На голові в нього був величезний фетровий капелюх, і він курив люльку. Поки Рашель вела з ним перемовини, до мене підійшов Арман.

— Рашель потрусила вашого капшука, — сказав він із цинічною зневагою. — Ви прибули вчасно, щоб витягти її зі справжньої ями. Це знову Александр, мій свиня брат, наробив боргів у колоніях. Вона хотіла приховати це від батьків. Вона вже й так віддала половину свого посагу Лорі, а тепер утратила і другу половину. Вона нічого не сказала вам, можу об заклад побитися. Її скромність дратує мене до нестями. Це одна з найбільших підлот, на які спроможний наш нікчемний світ. Щоразу як людина віддає себе в жертву задля когось іншого, потім виявляється, що ліпше вона цього не робила б... Скільки вона зробила для Лори! І добре ж вона віддячила їй, ця хвойда!..

— Армане! — обурено вигукнув я. — Ви не маєте права судити свою сестру!..

Але він провадив уривчастим голосом, що майже зривався на якесь сичання:

— Саме тому, що я не кращий, ніж вона, я й беруся її судити. Я себе знаю. А от Рашель нас не судить. Вона ніколи й нікого не судить... Атож, вона хвойда, хвойда... Те, що я думаю, я, звичайно ж, не сказав їй у вічі, присягаюся вам... А ви ще прикриваєте її, ви їй протегуєте! Ви, кому все відомо... Дідусь, звісно, нічого не бачить. Мати зі шкури пнеться, щоб нічого не зрозуміти. Що ж до тата,