Читати книгу - "Фальшивомонетники"

Я спробував вивільнити свою руку й піти, я почував себе досить ніяково, бо не знав, що саме Лора могла сказати йому, але рвучким і владним жестом він притяг мене до себе і, нахилившись до мого вуха, сказав упівголоса:

— Лора мені призналася, що перебуває при надії, але про це мовчок! Вона воліє поки що нікому не признаватися. Я вам це кажу, бо знаю, що ви теж у курсі, а до того ж ми люди стримані, і ви, і я. Бідолашна дитина вкрай збентежилася й почервоніла, признаючись мені в цьому, — вона така скромна! Потім ми вдвох опустилися навколішки й подякували Богові за те, що Він благословив цей шлюб.

Мені здається, було б ліпше, якби Лора утрималася від цього признання, до якого її стан поки що її не примушував. Якби вона спиталася моєї думки, я порадив би їй спочатку побачитися з Дув’єром, перш ніж розповідати комусь про це. Азаїс, звичайно, не второпав нічого. Але його близькі навряд чи дадуть себе ошукати.

Старий виголосив ще кілька варіацій на євангельські теми, потім сказав, що його дочка буде щаслива зі мною зустрітися, і я спустився на поверх Веделів.

Я перечитав усе, що написав раніше. Розповідаючи про Анаїса, я зобразив його не досить привабливим. Це моє особисте враження від нього, бо так я його сприймаю, і додаю ці кілька рядків умисне для Бернара, якщо його чарівна нетактовність знову спонукає його тицьнути свій ніс у мої записи. Хоч він і рідко зустрічається зі старим, він зрозуміє, що я хочу сказати. Я люблю цього старого і, «крім того», як він любить висловлюватися, шаную його. Та коли я опиняюся поруч із ним, ці почуття кудись зникають. Тому мені досить важко довго витримувати його товариство.

Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

— Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

— Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, — сказав я їй. — Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

— У нього нема жодної вільної хвилини, — зітхнула пані Ведель. — Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

— Вип’єте філіжанку чаю? — запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

— Пані, цукор закінчився.

— Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

— Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

— А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

— Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

— Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

— Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

— А вона не прийде випити з нами чаю?

— Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

— Ви бачили панича Армана?

— Атож, пані. Зараз він прийде.

— А Сара? — запитав я.

— Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

— А Рашель?

— Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви,