Читати книгу - "В сталевих грозах"

для старих окопних вояків — але її також скоро розстріляли. Якийсь одинокий кінь зірвався з прив'язі й чвалом гасав по полю; тьмяна тварина примарою носилася по широкій, самотній, завішаній мінливими хмарами снарядів рівнині. Тільки-но зникли ворожі літаки, як перші залпи вже вдарили по нас. Спочатку тріскала шрапнель, потім численні легкі й важкі снаряди. Ми лежали просто, як на таці. Деякі боязкі душі ще більше накликали вогонь: втративши голову, вони бігали туди-сюди, замість, втиснувшись у вирву, віддати себе на волю провидіння. В таких становищах нема іншої ради, як бути фаталістом. Цієї засади я й дотримувався, спорожняючи смачнючий вміст трофейної банки з аґрусовим повидлом. Крім цього, я натягнув на себе пару шкарпеток з шотландської вовни, які знайшов у бліндажі. Сонце ж тим часом підіймалося все вище.

Вже довший час зліва на Вронкурській позиції можна було спостерігати якийсь рух. І ось тепер просто перед собою ми побачили дугові траєкторії та білі вибухи німецьких ручних гранат. Це була саме та очікувана мить.

Я наказав наступати, чи радше, піднявши праву руку, просто пішов на позицію. Не наразившись на будь-який значний обстріл, ми дістались ворожої траншеї і заскочили в неї, під радісні привітання штурмового загону 76 полку. Розгорнувши атаку гранатами, ми, подібно як у Камбре, потроху просувалися вперед. На жаль, від ворожої артилерії не укрилося, що ми запекло вгризаємося в їхні лінії. Потужний вогняний шквал шрапнелі й легких снарядів зачепив нас, передніх, лише злегка, й головним чином припав на групи підкріплення, які чистим полем ринули услід за нами до траншеї. Ми зауважили, що гармаші товчуть нас, ведучи пряме спостереження. Це нас добряче підшпорювало, бо ми намагалися чимшвидше розправитися з противником і знешкодити вогонь.

Вронкурська позиція, як виглядало, ще розбудовувалася, бо деякі ділянки окопів були позначені лише вибраними верствами дерену. Коли ми перестрибували через такі місця, весь довколишній вогонь зосереджувався на нас. Ми, зі свого боку, також вели вогонь по ворогах, що метушилися перед нами на цих відрізках смерті, так що прочесані ділянки вже незабаром вкрилися вбитими й пораненими. Тривала дика гонитва під хмарами шрапнелі. Ми проносилися повз іще теплі, кремезні тіла, з-під коротких спідничок яких виблискували міцні коліна, або ж просто перелазили через них. То були шотландські горяни, й зі спротиву, який вони чинили, було відчутно, що ми маємо справу зі справжніми чоловіками.

Подолавши так кількасот метрів, ми зупинилися перед усе наростаючою зливою ручних гранат і легких снарядів. Удача ось-ось могла відвернутися від нас. На душі стало маркотно; зачулися збуджені вигуки:

— Томмі пішов у контрнаступ!

— А ти куди!

— Та я просто хотів знайти своїх!

— Гранати на передову! Гранати, гранати!

— Обережно, пане лейтенант!

Саме в окопних боях такі зриви дуже небезпечні. Невеличкий проривний загін, стріляючи й жбурляючи гранати, кидається вперед, ведучи усіх за собою. Коли метальники стрибають узад-вперед, ухиляючись від нищівних пострілів, вони обов'язково зіштовхуються з тими, що надто щільною гурмою надбігли ззаду. Тоді легко стається замішання. Декотрі намагаються перестрибнути назад через укриття, стаючи жаданою й легкою здобиччю снайперів, і це одразу ж надихає супротивника.

Мені вдалося зібрати жменьку людей, з якими я за широкою поперечиною влаштував гніздо спротиву. Окоп залишався відкритим — як спільний коридор для нас і горян. На віддалі кількох метрів ми обмінювалися пострілами з невидимим ворогом. Потрібна була неабияка відвага, щоб тримати голову високо під виляском куль, що збивали пісок поперечини. Біля мене солдат 76 полку, геркулесової статури портовик із Гамбурга, з остервенілим лицем, навіть не думаючи про укриття, вистрілював патрон за патроном, аж поки не повалився, залитий весь кров'ю. Куля із тріском, що нагадував звук розколюваної дошки, пробила йому чоло. Він запався в кутику окопу й застиг навприсядки, притулившись головою до стіни. Кров лилася з нього, як із відра, на дно окопу. Його хрипке рохкання чути було все рідше й рідше, аж поки воно зовсім не стихло. Я схопив його рушницю і стріляв далі. Нарешті настала перерва. Двоє бійців, які лежали перед нами, зробили спробу перебратися через укриття. Один повалився в окоп з простреленою головою, іншому, з кулею в животі, ледь вдалося до нього доповзти.

Ми сиділи, вичікуючи, на дні окопу й курили англійські сигарети. Час від часу до нас долітали точно наведені снаряди з гранатометів. Нам їх було видно, й ми встигали відстрибнути. Поранений в живіт молодесенький хлопчина лежав серед нас і мало не з утіхою, як кіт, ніжився в промінні призахідного сонця. З дитячим усміхом, він так і заснув прямо у смерть. То була мить, в якій не було нічого гніткого, лише почуття братньої прихильності до вмирущого проймало мене. Поступово завмерли й стогони його товариша. Його постійно морозило, і нарешті він помер, просто в нас на руках.

Кілька разів ми намагалися, низько пригнувшись і перелізаючи через тіла горян, просунутися по обстрілюваних місцях, однак щоразу снайперські постріли й гранатомети відкидали нас назад. Майже кожне попадання, яке я бачив, було смертельне. Тож поступово передня частина окопу наповнювалась пораненими і вбитими; зате ззаду постійно прибувало підкріплення. Вже невдовзі біля кожної поперечини стояв легкий або важкий кулемет. Ними ми чинили сильний тиск по всій довжині англійської частини траншеї. Я теж став за одну з цих кулеполивачок і стріляв, аж поки вказівний палець не почорнів від диму. Можливо, саме тут я зачепив того шотландця, який після війни написав мені з Глазґо люб'язного листа, в якому докладно описав місце, де його було поранено. Коли вода для охолодження випаровувалась, ми пускали по рядах бляшані скриньки й під не надто вишукані жарти наповнювали їх у природний спосіб. Незабаром зброя вже жаріла.

Сонце низько стояло на обрії. Я вперше уважно розглянув околицю і вислав у тил рапорт із кресленням. На віддалі п'ятиста кроків наша траншея перетинала дорогу Вронкур — Морі, замасковану полотняними заслонами. Ззаду по косогору під зливою пострілів неслися ворожі загони. Безхмарне вечірнє небо перерізала повітряна ескадрилья з чорно-біло-червоними вимпелами. Вузьке проміння призахідного сонця забарвило її, мов ключ фламінґо, в ніжно-рожевий колір. Ми розгорнули наші позиційні карти й виклали їх зворотнім білим боком догори, аби показати літакам, як глибоко ми вже вгризлися у ворога.

Прохолодний вечірній вітерець віщував незатишну ніч. Закутаний в теплу англійську шинель, я прихилився до стіни окопу й розмовляв з маленьким Шульцом, супутником моїх «індійських» патрулів, який, з чотирма важкими кулеметами, за давнім побратимським звичаєм з'являвся саме там, де найбільше пахло порохом. На постах бійці