Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Він складав папери в чорний саквояж, і очі його, здавалося, ось-ось запалають гнівом. Так поблискують очі в школяра, якого загнав у куток гурт його товаришів і який стримується, знаючи, що сили занадто нерівні. Отак і старий Джоліон стримував свій гнів, породжений життєвими обставинами, тамуючи його дивовижною силою волі, що вже помалу згасала.

Він щойно одержав від сина вельми непрактичного листа, в якому хлопець, удаючись до туманних загальників, намагався уникнути відповіді на пряме запитання. «Я розмовляв з Босіні, — писав син, — він не злочинець. Що більше я пізнаю людей, то дужче переконуюсь: вони ані добрі, ані злі — вони просто смішні або зворушливі. Ти, мабуть, зі мною не погодишся!»

Старий Джоліон таки не погодився; подібні висловлювання від вважав цинічними. Він ще не досяг того віку, коли навіть Форсайти, зрікшись ілюзій і принципів, яких вони твердо додержували з практичною метою, але ніколи в них не вірили, втративши смак до всіх тілесних утіх, вражені в самісіньке серце тим, що їм уже немає чого сподіватися, — коли навіть вони ламають усі перепони й кажуть те, чого раніше в них язик не повернувся б сказати.

Можливо, старий Джоліон вірив у «добро» і «зло» не більше за свого сина, проте він дотримувався такого погляду: «Важко стверджувати напевно… хтозна, як воно там насправді; може, в цьому щось і є; тож навіщо марно висловлювати свій сумнів, позбавляючи себе ймовірної переваги?»

Проводячи канікули в горах, хоч (як і годиться справжньому Форсайтові) він уникав усього надто сміливого чи ризикованого, старий Джоліон дуже полюбив їх. І коли після важкого сходження перед ним відкривався чудовий краєвид (про який у Бедекера сказано, що він «цілком винагороджує мандрівника за ту втому, якої йому довелося зазнати»), старий Джоліон починав вірити в існування якогось високого, благородного принципу, що вінчає всю безладну метушню, неглибокі провалля й маленькі темні безодні життя. Оце, мабуть, було найближчим до релігії почуттям, на яке спромоглася його практична душа.

Але в гори він не їздив ось уже багато років. Після смерті дружини він два літа підряд возив туди Джун, але гірко розчарувався, переконавшись, що дні прогулянок для нього минули.

Його вже давно облишила дарована горами віра в те, що на світі існують якісь вищі закони.

Він знав, що настала старість, а проте почував себе молодим, і це його непокоїло. Водночас його непокоїла й бентежила свідомість того, що він, завжди такий обережний, став батьком і дідом тих, кому, здавалось, від народження судилася лиха доля. Про Джо він не міг сказати нічого поганого — та й хто може сказати хоч слово проти такого доброго хлопця? — однак Джо опинився в жалюгідному становищі; та й Джун ведеться анітрохи не краще. Це була якась фатальність, а фатальність належала до тих понять, що їх людина його вдачі не могла ані зрозуміти, ані примиритися з ними.

Пишучи синові, старий Джоліон не сподівався, що з того може щось вийти. Ще на балу в Роджера, вміючи швидше за інших зміркувати, що й до чого, він одразу збагнув, як стоять справи, а маючи перед очима приклад свого сина, він краще за всіх інших Форсайтів знав, що бліде полум'я обпалює людям крила — байдуже, чи хочуть вони того, чи ні.

Перед заручинами Джун, коли вона й місіс Сомс були нерозлучними подругами, старий Джоліон зустрічався з Айріні досить часто, щоб відчути її чарівливість. Вона не була ані вітрогонкою, ані навіть кокеткою — слова, любі серцю його покоління, яке охоче називало речі соковитими, вагомими й невідповідними словами, — але вона була небезпечна. Він сам не міг пояснити чому. Спробуйте-но йому сказати, що деякі жінки наділені природженою властивістю вабити чоловіків і ця чарівлива сила не підкоряється їхній власній волі! Він відповість вам: «Дурниці!» Ця жінка небезпечна, та й годі. Йому хотілося заплющити очі на цю історію. Що було, те минуло; він не хоче більше про це чути. Він тільки хоче врятувати Джун і повернути їй душевний спокій. Старий Джоліон і досі сподівався, що внучка знову стане його розрадою.

Отож він і написав того листа. Синова відповідь мало його потішила. Про розмову з Босіні в листі було, власне, одне-єдине, і то досить дивне речення: «Я бачу, що його понесла течія». Течія! Яка течія? Яких безглуздих тепер вживають висловів.

Зітхнувши, старий Джоліон поклав у саквояж останню пачку паперів: він добре розумів, що саме має на увазі син.

Джун вийшла з їдальні і допомогла дідові одягти легеньке пальто. З убрання і з рішучого виразу на її личку старий Джоліон одразу збагнув, що вона надумала.

— Я їду з тобою, — мовила вона.

— Дурниці, серденько; я їду просто в Сіті. Мені не хочеться, щоб ти тинялася сама по місту.

— Мені треба навідати стару місіс Сміч.

— Ти все панькаєшся зі своїми «бідолашками»! — пробурчав старий Джоліон. Він не повірив у вигаданий привід, але більше не заперечував. Коли в дівчини така вперта вдача, то з нею нічого не вдієш.

На вокзалі Вікторія він посадив її у карету, що приїхала по нього — вчинок властивий для старого Джоліона, що не був егоїстом.

— Ну, серденько, не перевтомлюйся, — сказав він і, гукнувши кеб, поїхав до Сіті.

Спочатку Джун подалася в Педдінгтон, де в тісному завулку мешкала одна з її «бідолашок», місіс Сміч, старенька жінка, що годувалася поденною працею. Послухавши півгодини, як вона за звичаєм нарікає на свою долю і на превелику силу втішивши її ненадовго, Джун рушила на Стенгоуп-гейт. Великий будинок стояв зачинений, жодне вікно не світилось.

Дівчина вирішила будь-що вивідати що-небудь певне. Краще знати найгірше, та й по всьому. У неї був ось який план: спершу заїхати до Філової тітки, місіс Бейнз, а коли там не пощастить нічого випитати, — навідатись до самої Айріні. Джун не уявляла собі ясно, чого вона доможеться цими візитами.

О третій годині вона була на Лаундз-сквер. Керуючись інстинктом, що прокидається в жінці перед лицем небезпеки, Джун надягла своє найкраще вбрання і кинулася в бій з такою хоробрістю, що личила б навіть самому Джоліонові. Її тривога переросла в завзяття.

Місіс Бейнз, тітка Босіні (її звали Луїзою) наглядала саме на кухні за куховаркою — вона була дбайлива господиня, а, як