Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

Хіба він думав, що то їхня остання ніч? Шульга проспав, і заспав ганебно, непростимо, тупо. Олька випурхнула з постелі ще вдосвіта і побігла на своє «діжурство», а він спав, розманіжений, вичерпаний до краю самець, дикий звір у джунглях, добровільний в’язень мавпячих стін, і снилося йому, ніби він веде диспут з самим Паскалем і з Декартом, ніби говорить по–французькому легко, палко, захлинаючись у морі голосних звуків, з вишуканими недомовками, з перескоками слів, переконує геніїв, щось їм доводить, спростовує… Цей сон був ніби саме безсмертя. В убогій глиняній хатині над Дніпром, серед убогого побуту і ще убогішого державного існування — і зненацька тисячолітня Франція, і її найбільші генії, і її дивна мова, а тут цей безправний, упосліджений нащадок скіфів, який, щоправда, ще вчора потрясав Європою і топтав усі її тисячоліття своїм кирзовим чоботом, але сьогодні раб, підніжок, нещасний мугир, недовчений перетворювач природи, так званий будівничий світлого майбуття, від якого тим часом у всіх у очах безнадійна пітьма. Від того несподіваного знання французької мови (в інституті вони вивчали англійську, мову світової пауки, як до війни німецька була мовою світової вояччини) Шульга прокинувся весь змолоділий, як весняний листок, ніяк не міг збагнути, де сон, де ява, груди рвало від радості, що знає французьку, що приховуване від самого себе неочікуване знання так прекрасно й доречно зродилося саме тут, на Ольчиній постелі… Хоч Ольки вже й не було біля нього, побігла до своїх переламоноженків, але зберігся запах її тіла в постелі, дух її витав над Шульгою, мов найвищий дар, ніби сама жіночність, яка жде від тебе чогось надзвичайного, і саме таким надзвичайним повинно було стати його одкровення мови найгалантнішого з народів. Ломоносов, здається, сказав, що з жінками — тільки французькою… І коли ми не на берегах Сени або Луари, а на берегах Дніпра, то це ще не означає, що нам заборонено те, чим вільно користується світ впродовж віків цілих. Дніпро — це Борисфен у давніх греків і скіфів, чия мова загубилася в тисячоліттях, але хто ж то знає: може, була вона ще вишуканішою за мову галлів?

Тоді почулося: «Мы передавали оперу Направника «Дубровский» в исполнении артистов Большого театра СССР… Запись по трансляции…»

Чари розвіялися. Він знов опинився на грішній землі. «Запись по трансляции». Чи можна записати по трансляції мову і звуки душі? І які звуки супроводжували його зболену душу впродовж цих страшних років? У Ташкенті залягала тисячолітня азіатська тиша і шепоти Юлії, як обітниця вічного щастя.

У Тепліце есесівська стрілянина і розпачливі зойки Ульріки, безвинної жони есесівця, що безвинно став есесівцем, бо ми всі безвинні, винуватці завжди десь угорі, в недосяжності, в державній безкарності.

Тоді кінець страшної війни, і польові радіостанції розлунювалися вальсами Штрауса, якими раділа знеможена Європа, і американськими джазовими ритмами, ритмами Переможців і залізних провісників машинної ери, але над усім тим радісним гамором і безладом переможців вперто, неподільно, з вождівсько–сталінською твердістю й невідступністю панував у ефірі голос Москви, яка з ранку до вечора передавала не Глінку, не Чайковського, не Рахманінова, не геніальні наспіви Бортнянського, Березовського, Веделя, навіть не ті марші так званих переможців, що їх писали для Сталіна Шостакович, Хачатурян, Ревуцький, а якусь безтурботно–безглузду частівку, щось ніби й народне, а насправді протинародне, дурне, безглузде, примітивне: «Калинка–малинка моя, в саду ягода–малинка моя!..». А голосу його народу мовби й не існувало, і ніхто не чув тоді голосу степів, та й не знати, чи ще колись чутиме… Коли б поруч була Олька, Шульга спробував би розповісти їй, як йому чується той віковічний голос степів: мов голос жінки, ніби саме її, Ольчин, голос. А вона б, як завжди, засоромлено наставила на нього долоні: «Ось не видумуй!» Але Ольки не було, тільки теплий слід на постелі, тільки запах її тіла, тільки її вічний дух…

Він ще не знав, що вже більше ніколи не почує її голосу, не побачить її, не матиме біля себе, а тільки її дух безсмертний, вічний, неперебутній.

Диплом Шульга захистив блискуче, йому знов пропонували йти на наукову роботу, але він уже вирішив стати практиком, хай навіть примітивним інженером, попихачем, який гибітиме в польових експедиціях, зате вже завтра зможе мати біля себе найдорожче на світі: Ольку з її хлопцями, родину, надію, майбуття…

І на війні, і всі ці роки після Перемоги, невідступно думаючи про Юлію з ташкентської ночі, Шульга, може, ще з більшою, сказати б, затятістю думав про дітей, їхніх з Юлією дітей, їхню родину, їхній рід. Він дивився на знайомих, що мали дітей, і тяжко заздрив їхнім клопотам, їхній знесиленості, навіть бідності. Діти об’єднували чоловіка й жінку в щасті, визволяли від настирливої тиранії суспільства, зовні мовби закабалюючи, насправді робили вільними, як богів. А коли ти повертаєшся щовечора в порожнє помешкання, непривітне й холодне, як Арктика, коли тобі турчать в обидва вуха, що найбільше задоволення радянської людини тільки від роботи, від успіхів, від трудових досягнень, коли тебе переслідує вічна тріскотнява радіо, газет, пісних голосів з трибун і жодного слова про задоволення від самого задоволення — і життя пісне, мов шлюб Леніна з Крупською?

Людмила впіймала Шульгу вже на сходах, коли він, намагаючись виприснути з тісного кільця всіх, хто хотів привітати його, як першого серед рівних, рвався вниз по інститутських сходах назовні, на волю, на простір.

— Ми ж обмиємо твій диплом, Шульга? — сірооко чаруючи його, стала перед ним Людмила. — Машина жде. Ресторан замовлено. Будуть усі наші. Регіна вже там.

— Дякую, — сказав Шульга, — і Регіні передай мою велику дяку. Але… Мене там не буде… і ніде не буде.

— Та що з тобою?

— Я вже казав колись тобі.

— Про що ти казав? Я не пам’ятаю.

— Що я повинен вернутися. Рано чи пізно повинен.

— Я цього не знала.

— Ти все знала, але не хотіла зрозуміти.

— Що — я така дурна?

— Пробач, коли я тебе образив. Вся справа в тому, що чоловіки вічно вертаються, готові до цього, а жінки — ніколи. Чоловіки живуть надією навіть тоді, коли, здавалось би, запановує цілковитий відчай.

— Що ж тоді лишається для цих ідіотів чоловіків?

— Лишається впертість. Національна риса українців.

— Отже, ти знов на щось надієшся і знову ждеш і не хочеш помічати того, що біля тебе?

— Людо! — він по–дружньому ледь обійняв, а може, просто вдав,