Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Але було вже так пізно, що всі продовольчі магазини в цьому районі зачинилися. На перехресті, мов акваріум, світилася одна ятка. Вона підійшла і сунула носа у маленьке віконце. Почула:

— Чого тобі?

Це була перша фраза, почута нею на «великій землі». Як відповісти на неї?

Вона вийняла з вух одну сережку і посунула всередину крихітного прилавка — навіть не знаючи, кому саме. Адже все віконце ятки було заставлене різнобарвним товаром.

— Що хочеш за неї? — долинула до неї друга фраза, і вона зраділа, що її так швидко зрозуміли.

Вона закрутила головою, вишукуючи на вітрині щось знайоме. Потім, радіючи, тицьнула пальцем у великий пакет із золотавими круглячками.

На прилавок полетів пакет із чипсами — і вікно різко зачинилося, за склом погасло світло. …Всю ніч вона просиділа в під’їзді з шаленим болем у шлунку.

А вранці знову пішла вулицею, маючи надію, що все «якось буде».

Але ще години зо три, до того часу, як починають працювати магазини і транспорт, нічого не відбувалося. І вона вже подумала, що життя, певно, не має ніякого сенсу, якщо в ньому нічого не відбувається.

Але вона помилялась.

Коли час перевалив за п’ятнадцять хвилин на четверту годину її вранішньої ходи вранішнім містом, вона вийшла до вітрини музичного магазину. Над нею висіли великі літери «С-О-Н-А-Т-А», а всередині скла було таке: на вішалці висів піджак.

Досить кумедний піджак із пришпиленими до синього оксамиту рукавами, ніби його безтілесний хазяїн звів руки догори. І в цих «руках» піджак тримав по кілька музичних інструментів.

Але вона помітила лише золоту вигнуту трубу. Саксофон!

Вона зраділа так, ніби побачила давнього знайомого. Ніби цей запилюжений інструмент у вітрині міг допомогти їй влаштувати нове життя.

Вона зайшла досередини магазину з радісною посмішкою на вустах. І втрапила в сварку.

— Та зрозумійте, дурна ви макітра, ми вже рік не приймаємо саморобні мундштуки!!! У нас поставки з фабрики! І — годі! Товар — не ходовий. Хто зараз може дозволити собі таку покупку?

Це кричав чоловік у чорній полотняній куртці, що стояв за прилавком.

— Але ж ви їх брали! Брали, що характерно! — гудів, мов сурма, дядько в зеленому капелюсі. - І замовляли ще і ще!

— Це було сто років тому! Тепер — зась! Скільки разів повторювати? — не здавався чоловік в чорному.

— Та ви, холера ясна, хоч розумієте, про що йдеться?

Це ж не фабрична штамповка! Це ж — душа, справжня душа, що характерно! Та у вас відбою від покупців не буде! Та ще й яких! З усього світу!

— Та мил-чоловіче, — заблагав продавець, стішивши голос і поглядаючи в її бік, — я вже втомився пояснювати: не можу я взяти лівий товар! Без накладних. Без ліцензій. Не маю права. Ви мене під монастир підведете…

Чоловік в зеленому капелюсі запирхав ніздрями, мов розлючений кінь, кинув на неї погляд і вхопивши за руку, потягнув до прилавку:

— От запитайте її, запитайте — якщо вже вона увійшла сюди, то, певно, знається на музиці — на якому інструменті їй було б краще грати — на фабричній штамповці чи на витворі ручної роботи?

А вона в цей час погладжувала рукою кілька лискучих наконечників, котрі валялися на прилавку. І мовчала. Помітивши її жест, чоловік в капелюсі переможно сказав:

— Ось вам і відповідь, пане невігласе! Ручна робота пальці гріє, що характерно. І він почав збирати свій товар в дерев’яну скриньку, обмотуючи кожен мундштук крихітним замшевим віхтиком.

Коли все було зібране, сунув скриньку під пахву і, голосно сопучи, побрів до виходу.

Вона пішла слідом.

Вона отримала знак. І попрямувала за ним, як нитка за голкою.

Чоловік в зеленому капелюсі йшов, не обертаючись, до самого рогу, де була припаркована стара «Таврія-нова» такого ж кольору, як і його капелюх. Він відчинив дверцята і сів за кермо.

Вона зрозуміла, що нитка обірветься, щойно він заведе мотор. Але не рухалась з місця, адже не знала, що робити далі. Кішка знала б це напевне — просто заскочила б до салону у влучну мить і забилася під сидіння.

Авто чхнуло, заворкотіло і… заглухло.

Чоловік в зеленому капелюсі вистрибнув з нього, розгублено оглядаючись.

Помітив її.

Стишив незадоволене сопіння і звернувся до неї:

— Чи не буде пані такою люб’язною, аби трохи підштовхнути це ландо?

О, як затріпотіла вона кожною клітинкою свого затерплого після нічних ходінь, тіла.

Як кинулася до капоту і вперлася в нього руками.

Зрушила, мов Землю.

Чоловік спробував завести мотор.

Він завівся.

Чоловік на мить визирнув з віконечка:

— Дякую, чарівна! І вона зрозуміла, що більше не можна мовчати.

Перша фраза, яку вона вимовила на «великій землі», була такою:

— Візьміть мене з собою.

Він не дуже здивувався, тільки запитав, куди вона зібралася мандрувати автостопом, адже його шлях — далекий.

Вона не знала, що таке «автостопом», але чемно пояснила, що має один золотий кульчик, щоб заплатити за дорогу.

Він запитав, де її дім. І чи не будуть її шукати.

Вона пояснила, що у неї немає дому. І нема кому шукати її.

Він запитав, чи то є правдою. І вона відповіла так, що він одразу повірив їй. І взяв з собою…

Що-ха-рак-тер-но!»

Кода[3]!!

…Поліна відсторонила від вуст мундштук.

Мерехтливі яскраві тіні осені дотлівали по кутках майстерні.

Вечір за вузьким віконцем набував інших кольорів — пурпурових, коричневих, теракотових. Сонце ще чіплялося за краї урвища, і його рвані клапті залишалися в червоних кронах дерев.

Так само було і в день смерті пана Теодора — рівно сім років тому.

Але за ті три роки він багато чого встиг — навчив її всього, що знав сам, а головне — навчив грати на своєму старенькому альтовому. Тепер вона не уявляла, як би склалося її життя, якби не та зустріч.

Тепер вона знала, що так мало бути.

Мало бути ще з того моменту, коли крізь запилене скло на даху вона вперше побачила і почула саме ту музику, котра до пори до часу дрімала всередині неї скрученою золотою змійкою.

Спочатку пан Теодор пручався, говорив, що ані гра на саксі, ані майстрування для нього приладдя не є жіночою справою. Але вона була наполегливою.

Навіть одного разу схопилася за сокиру, загрожуючи завдати шкоду своїм тонким перстам, як колись це зробив він. І майстер зголосився, назвавши її навіженою.

Розібрав перед нею альт, мов автомат Калашникова, і почав пояснювати всі тонкощі його влаштування. І всі мудрагелії вироблення тростин, лігатур та мундштуків.