Читати книгу - "Хотин"

сумніву, і ви віддячили за довіру так, як має віддячити справжній січовий лицар, — хоробрістю, мужністю і військовою майстерністю. За це вам честь і хвала! — кошовий зняв шапку і поклонився на чотири боки. — Не я дякую, а ненька-Україна вам дякує за те, що життя не жаліли, а її боронили. Тепер настала скрута і безхліб'я. Але ми, козаки, терпимо — не ремствуєм. Це добре! А ще краще озброєною рукою взяти те, що нам потрібно. Це все є там! — Семен Шило вказав булавою у бік турецького табору.

Натовпом козаків пробіг схвальний гомін.

— Тож слухай військового наказу його ясновельможності гетьмана славного війська Запорізького Низового і Городового Петра Конашевича-Сагайдачного! Сьогодні опівночі всім, окрім варти, здійснити напад на ворожий табір з метою знищення живої сили противника, а також поповнення запасів харчів, зброї та пороху. Виходимо одразу після півночі, рухаємося швидко і тихо — в обозі залишаються лише три городових полки, тож турок не повинен викрити нас завчасно. Всім одягнути темний одяг, обличчя вимастити грязюкою. З собою мати шаблю, мушкет і два пістолі. Все! Розходьтеся і відпочивайте!

Тулумбаси вдарили востаннє, і козаки з тихим гомоном почали розходитися. Через хвилину в таборі запанувала тиша: досвідчені вояки берегли для відпочинку кожну мить. Ніч обіцяла видатися нелегкою.

Коли стрілки на великому, з гусяче яйце, нюрнберзькому годиннику показали північ, Сагайдачний вийшов із шатра і скочив на коня, що його тримав джура. Відвернувся, щоб у світлі вогнища не було видно гримаси болю на його змарнілому обличчі. Кілька останніх днів рука боліла все сильніше, а цієї ночі так і не вдалося заснути. Сагайдачний повільним рухом поправив хустину, на якій висіла рука, і торкнув коня острогами. Наближаючись до окопу, де сиділи готові вже до бою козаки, гетьман ще раз зважував свій план: чи все продумано до кінця.

За його задумом, десять полків із тринадцяти, крім того, все Низове Військо, виходять пішим ходом і, криючись, підтягуються до турецького табору. Тисяча козаків з його власного Київського полку стають у тилу нападниках із десятком легких гармат і сотнею гаківниць. Вони будуть прикривати відхід військ після завершення штурму. Передні, не здіймаючи шуму, заходять у намети, коло кожного з яких, як доповіли вивідники, світить ліхтарик, і починають різню, намагаючись знешкодити якомога більше турків перед тим, як здійметься тривога.

За ними йде півтори тисячі обозних служок, що захоплюють гарби, худобу, коней, всяке інше майно. Зачувши, що бойовище розгорілось у повну силу, вони, взявши всю можливу здобич, відходять у свій табір. За ними відступає передовий загін, відхід якого забезпечує тисяча козаків з арматою, що залишалися позаду. Вони відходять в останню чергу і, напевне, зазнають найзначніших втрат.

Сагайдачний зітхнув. Майже всіх із цієї тисячі він знав особисто, тому й доручив їм саме таку роль у майбутній операції. Щоб уникнути безладного грабунку турецького табору, він наказав ділити всю здобич на великій Раді. Схоже на те, що на кожного живого козака його полку здобичі вийде найбільше…

— Ех, пани-ляхи, пани-ляхи… — журно мовив у вуса Сагайдачний. Незважаючи на те, що з Варшави ще вдень прибув гонець із рішенням Сейму про нічний напад, Ходкевич все ж утримався від цього необережного, на його думку, кроку.

Микита тихенько підвів голову з багнюки й подивився ліворуч. Там, за десять кроків від нього, лежав Андрій Кульбаба. Микита його не бачив у темряві, але знав, що він там. Попереду, зовсім поряд, ходив вартовий у білому яничарському кауку, теплому червоному джеббе[41] і шкіряних чарухах. Біля шовкового череса мав криву шаблю, а на плечі ніс довгу харбу[42]. Халавуз[43] був сонним і раз по раз позіхав, затуляючи рот долонею. Він і не здогадувався, що за кілька кроків від нього, у темряві, причаїлася швидка й беззвучна смерть.

Зачекавши, коли халавуз підійде ближче до Андрія, Микита тихо, мов ящірка, поповз уперед, стискаючи у руках кривий ніж. Тепер він був на самій стежці, по якій ходив вартовий. Напружено чекав домовленого гасла.

Нарешті позаду тричі пугикнув сич. Халавуз ліниво повернув голову в темряву. Микита склав долоні біля рота і голосно заквилив по-соколиному. Наполохавшись, турок зняв із плеча харбу, виставив перед собою і сторожко пішов на шум. У ту саму мить за його плечима виросла постать і, піймавши ззаду за шию, вдарила ножем у серце. Микита підскочив і піймав турка за ноги, якими той почав молотити землю. Андрій висмикнув ніж і повільно, не відпускаючи затуленого рота, опустив тіло халавуза на землю. Обмацавши складки одягу, дістав два пістолі. Один простягнув Микиті. Праворуч, а потім ліворуч від них почулася метушня і вигук: «тезекере!»[44], а за ним — тихе харчання. Козаки принишкли, але більше не пролунало ні звуку. Через кілька хвилин турецька варта на добру милю периметра табору перестала існувати. Скрадаючись у цілковитій тиші, юрби запорожців підступили до підсвічених ліхтариками білих шатер. За мить почалася різанина…

Увірвавшись у перший-ліпший намет, Микита навмання рубонув шаблею і почув, як на обличчя бризкнуло щось мокре й тепле: «Кров! Влучив!» — промайнуло в голові, і він почав направо і наліво рубати темні постаті, що уві сні розкинулися на килимах. Намагався влучити в шию чи в голову, щоби було напевне. За хвилину покінчив. Із шістьох турків не встиг прокинутися жоден. Не гаючись, вискочив на вулицю. Сплячим поки що табором уже лунали перші болісні зойки. Зовсім поряд побачив другий намет, поруч з яким мирно горів під зеленуватим склом ліхтарик. Микита похапцем кинувся туди. За мить рвонув ліхтар із жердини й повернувся до намету. «Підсвічу» — майнула думка. Назустріч, відкинувши відлогу намету, висунулося заспане бородате обличчя. Від несподіванки при вигляді закривавленого козака турок відкрив рот. Микита щосили замахнувся й за мить опустив лезо на незахищену шию бідолахи. Голова, яка так і не змогла зрозуміти, що ж відбувається, глухо стукнула об землю. Безголове тіло зробило кілька непевних кроків і незграбно заточилося. Перескочивши через нього, Микита забіг до шатра. У тремтливому світлі ліхтаря побачив кількох турків, які, підхопившись, очманіло кліпали чорними, як оливки, очима.

— Урус шайтан!!! — несамовито заволав один із турків і потягнувся до пістоля на стіні шатра.

Сплюнувши липку слину, Микита заходився рубати направо і наліво. За хвилину покінчив і з цим наметом. Кинувся на вулицю. У різних місцях уже палало кілька наметів. Яскраві язики полум'я вихоплювали з темряви напівголих турків, що безладно бігали між шатрами й падали під безжалісними ударами