Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Їли ви сьогодні що-небудь?

— Про нас мачуха ніколи не думає. Як не згадає її старша дочка Олена, то ми обидва до вечора не ївши ходимо. Оце й сьогодні так, — відповів семирічний Альоша.

— Мати б'є, то не болить, а мачуха як подивиться, то й на душі холоне. Мачуха й є мачуха..., — вихопилося спересердя в Івана.

— Я ось поговорю з батьком про це, — пообіцяв братикам.

— Ото, як був дома Павлик наш, він не боявся мачухи, то вона його непотрібними словами потріпувала. А казав же він: «Прийшла, навела повну хату своїх дітей, нам у рідній хаті місця немає... Ще нам усім свою гадючу вдачу виявить, ізживе нас із білого світу».

— І таки морила нас голодом, — продовжує Альоша. — Павлик ходив до чоботаря Бадьона гуляти й вчився там чоботарювати та навчався там і нескоренню мачусі. Вона з дочками в своє село Лебедівку перетягла все, що від рідної нашої мами лишилося. Користаючись тим, що недалеко, усього дві верстви. Перенесла пряжу, вовну пряжену, полотно білене й небілене, ячменю пудів двадцять. Якось приготувала мачуха сала гарний шмат, а Павлик і потяг, бо підхарчовувався в Бадьона, туди ж і заніс його. Коли мачухеря огляділася, що зникло сало, ухватила Павлуся за поясок і хотіла його лупцювати. Той їй плюнув в обличчя, вирвався з рук і втік із дому, бо мачуха пішла до батька скаржитися на нього. Більше Павлусь додому не повертався. Вербівчани бачили його, як він пішов з якоюсь армією.

— Ох, які ж ви нещасні, мої брати-сироти! — аж защеміло серце в Івана.

З важким серцем зайшов у кузню. Тут не було нікого стороннього. Яке ж усе йому здалося рідним! А насамперед, батько. І борода — лопата, і ніс у сажі, і міцні жилаві руки, запах диму з горна! Усе тут знайоме з дитинства, знайоме до сліз.

Очі тьмарить сльоза, брови болісно заламуються, і він застигає в міцних батькових обіймах. Потім той відсторонює його, роздивляється, усе ще тримаючи за плечі, обертаючи до призахідного сонця. Кивнув і уста зрадливо здригнулися. Ковтаючи давлючий клубок, Іван теж вдивляється в постаріле й змарніле зморшкувате татове обличчя. Бурі почуттів пройняли батьківське й синівське серця, безмовними тінями перебігають по обличчях, витискують скупі чоловічі сльози.

— Де ж це ти, синку, так довго пропадав? Хоча би звісточку був кимось передав про себе, що живий, здоровий, — буркітливо докоряє батько, обіймаючи й цілуючи.

Коли Іван поцілував батька, той гірко заплакав. Сльози падають на гаряче кувадло й шиплять. Відтрутившись від найріднішої душі під пропахлою потом сорочки та оговтавшись, Іван допитується в нього:

— Як же вам тепер живеться, тату?

— Живу так, якби хто мене розженив, ноги б цілував.

— Я вже бачу все, і постараюся це зробити, бо так жити далі негоже. Ну, а де ж брати Антін, Артем? За Павла Альоша розповів, а де він, нещасний, зараз?

— Гадки не маю. Антін працює в громадській кузні. Коли пан Давидов утік, народ усе рухоме майно розтяг, хто що міг. А кузня лишилася, бо там нічого корисного для селян не було. Артем також працює, секретарем у волосній міліції в Телепині. Ночувати додому не приходить, бо далеченько.

У хаті мачуха запровадила порядки, при яких добре живеться лише її дітям, решта для неї чужі. Лиха доля знайшла Івана й в рідній хаті. Уже не відчув тут того давнього рідного домашнього духу, знайомого з дитинства. Мачуха і його доля, як рідні сестри: змовились і уготували йому ліжко в хаті під лавою, тут же і його братики сплять поруч на рогозяній матці, укриваючись рядном, а в головах, як і в нього, власний одяг. Мачушині дочки сплять окремо на печі з подушками в головах.

Не забарилася довго й весна. Рясними сипонула дощами, звеселила лагідним теплом і соковитим зелом землю. Якось прокинувся вночі й чує як мачуха настренчує батька проти Антіна:

— Ти прикажи своєму парубкові нехай не залицяється до моєї Олени, він їй не пара, вона ще молода, а він збуйвік і як це так воно буде: старий живе з матір'ю, а син із дочкою?!

На жаль, не розторопав тоді батько, що мачуха хоче зжити з хати Антіна, лишнього їдока, а того й присікується до нього. Та й купився на цю приманку-побрехеньку:

— Ось я йому покажу, як залицятися! Вона ж йому, як не як, сестрою доводиться тепер.

Наступного дня, раненько, зійшлися взуватися в другу хату, через сіни, Антін і Іван. Брат спить у клуні, на сіні. До них зайшов батько й до Антіна:

— А ти, бісів сину, покинь свої залицяння до мачушиної дочки Олени, вона тепер тобі сестра.

— На дідька лисого вона мені здалася, коли в мене є дівчина.

Батько вхопив Антіна за чуба. Той тримав у руках чобота, то згарячу й гепнув ним батька по голові. Старий скипів, вискочив у сіни, ухопив із кілочка дробовичку. Хто знає, що могло статись, коли б син не вихопив її з батькових рук і не вкинув у відкриті дверцята лежанки. Там вона й розрядилася.

Антін пішов із дому. Не було його з місяць. Десь працював у заможного господаря в чужому селі. Згодом придибав додому, ледве пересуваючи ноги хворий. Лежить уже два тижні.

Іде 1921 рік. У селі ніде дістати склянку молока й термометра,